Читать «Таємні шефи (повість). Шкільні історії (оповідання).» онлайн - страница 42

— Може, пригодиться,— багатозначно промовив він.

Баба ніби чекала, що до неї хтось з'явиться. Не встигли ми піднятися на ґанок, як вона постала перед нами: худа, висока, з сердитим зморшкуватим обличчям.

«Зла баба»,— подумав я.

— Ми до вас зі школи,— офіційним тоном сказав Павлик.

— І що-о? — хрипко запитала стара.

— Ваш собака вкусив брата нашої учениці,— сказав я.

— А вам що? — прошамкала баба. В неї зовсім не було губ. Мабуть, провалилися в беззубий рот.

— Як що? — обурився Павлик.— Треба негайно перевірити собаку у ветеринара.

— Еге, чого захотів,— посміхнулася баба.— Собака мій і без вашого ветеринара здоровий! А покусав він хлопчика за діло: не дражни його. Сам винуватий. Буян! — покликала раптом баба зовсім іншим, солодким голосом.— Ходи сюди, негіднику, покажися!

В кінці темного коридора хтось заворушився. Я мимоволі зробив крок назад. Мої пальці швидко намацали в кишені сосиску. Буян підійшов до хазяйки і двічі ліниво махнув хвостом.

— Ви б його прив'язали,— сказав Павлик.

— Ти диви, який ловкий! — затрусила головою баба.— Сам, либонь, на прив'язі і години не побудеш.

— Тоді хоч на ремені якомусь водіть,— додав я.

— Це я собаку водити буду?! — щиро здивувалася баба.— Мені що, нема що робити? Він повинен мій город стерегти, а не на мотузці гуляти.

— Через вас покусаному хлопчикові будуть робити уколи,— сказав я, все ще стискуючи в кишені сосиску.

— Сам винуватий,— повторила баба,— наука для нього буде, щоб чужих собак не дражнив.— І вона розтанула разом з Буяном у довгому темному коридорі.

— Відсталий елемент! Нема чого розмовляти,— вирішив Павлик.

— Давай краще подумаємо, як нам доставити Буяна у ветлікарню,— зашепотів я Павликові на вухо.

— А чого думати? — обурився він і навмисно голосно сказав: — Підемо зараз в лікарню і пояснимо, в чому справа. Вони самі за псом приїдуть. І хазяйку оштрафують.

— Коли ж ми в лікарню підемо, нам у похід треба,— ще голосніше за Павлика навмисно сказав я, бо злякався, що після його слів баба прив'яже Буяна, і тоді ми нічого не зможемо зробити. Павлик хотів заперечити, але я випередив його і зашепотів: — Сам знаю, що тепер не до походу... Обміркуємо зараз з дітьми, як нам заманити Буяна в лікарню, і почнемо діяти.

— Що ти видумуєш?! — накинувся на мене Павлик.

— Так краще заманити, ніж скаржитися,— не здавався я і, зіскочивши з ґанку, пішов до школи.

— Ти куди? — гукнув мені Павлик.

Я обернувся і тихо, але твердо сказав:

— Замітаю сліди. Раптом стара спостерігає за нами з вікна. Нехай переконається, що ми не пішли в лікарню і не вживаємо ніяких заходів. А то, чого доброго, сховає ще Буяна.

Павлик погодився і пішов за мною. 

Нам допомагає Кубарик 

Ми обігнули ріг нашого будинку і вийшли до себе у двір, де нас з нетерпінням чекали всі жовтенята. Світланка вже про все їм розповіла.

— Ну як? — кинулася до нас Світланка.

— Такій нічого не доведеш,— похмуро відповів Павлик і оголосив усім: — Похід відміняється. Будемо займатися покусаним Антоном.