Читать «Таємні шефи (повість). Шкільні історії (оповідання).» онлайн - страница 41

— Ви його ще мало знаєте,— надувся від гордості Гоша.— Кубарик сам здогадався, як краще лисицю заманити. Розшукав її — і давай стрічкою дражнити. Вона і кинулася віднімати.

— Попалася на вудочку! — засміявся Вадик.

— Підемо, Кубарику, я пригощу тебе «лікарською» ковбасою,— покликав Гоша.

— А я дам йому трохи рибного паштету,— почала ритися в своїй сумці старенька.— Це улюблені ласощі Аделі. Рибний паштет освіжає мозок і знімає втому.

— Моїй собаці паштет не потрібен. Вона і так добряче мислить,— заявив гордий Гоша і забрав Кубарика ласувати «лікарською» ковбасою.

Павлик теж пішов додому. Він був не в дусі: адже лисицю впіймали не за його планом.

А ми ще довго не розходились. Все обговорювали зникнення Аделі. Справді, що було б, якби вона не знайшлась? Та через день трапилася подія, яка схвилювала ще більше, ніж поява в нашому дворі дресированої лисиці.

Вихідного дня, перед тим як ми мали поїхати із жовтенятами за місто, до мене прибігла заплакана Світланка.

— Антона вкусив собака,— повідомила вона.

— Який собака? — запитав я.— Чий?

— Баби-городниці. Тепер Антонові сорок уколів зроблять.— Світланка не втрималась і зарюмсала знову.— З поліклініки його на пункт щеплення направили. Треба вести.

— Треба! — підтвердив Павлик, який був у мене.— Може, Буян скажений.

— Який там скажений! — обурилася Світланка.— Зовсім здоровий на вигляд.

— Це не має значення,— сказав Павлик,— перші дні сказ може проходити в прихованій формі.

— В поліклініці теж так сказали...— схлипнула Світланка.— Тепер мама не дозволить мені брати участь в «Синьому хресті».

— Чому? Адже це не наш собака вкусив Антона,— сказав я,— а чужий.

— Буде вона розбиратися,— заперечила Світланка,— собака, і все.

— Ходімо до цієї баби і зажадаємо, щоб вона негайно показала собаку ветеринарові,— сказав Павлик і запитав Світланку:— Направлення на огляд собаки вам дали?

— Дали. Мама вже показувала його старій, але вона не хоче вести Буяна.

— Не переживай,— сказав я Світланці,— ми пред'явимо їй ультиматум від імені «Синього хреста».

— Добре було б, а то Антонові сорок уколів в живіт зроблять,— зраділа Світланка і попередила: — Ви до неї з вулиці заходьте. Буян неприв'язаний ходить, може і вас покусати.

— Заспокойся, все буде в порядку,— запевнив її Павлик і попросив Світланку збігати до дітей та попередити, що поїздка за місто може не відбутися.

До цієї баби ми вже ходили, коли організовували «Синій хрест», щоб узяти на облік її Буяна. Баба жила в маленькому одноповерховому будиночку, який уже давно збиралися знести, але чомусь не чіпали. Під вікнами у неї був город. Щоб пустуни не висмикували з грядок цибулю і моркву, баба завела собі злого пса. Коли ми сказали їй тоді, чого прийшли, баба навіть слухати не хотіла.

— Ні в якому шефстві мій Буян не потребує! І на облік не стане. Йдіть звідси і не топчіть грядки,— заявила вона і пробурчала нам услід.— Бачиш, які кумекливі: приручать пса, а потім увесь город розтягнуть!

Так що розмовляти з бабою було нелегко. Павлик навіть вийняв зі свого портфеля (він і в похід з собою портфель узяв, а не рюкзак) дві сосиски, щоб пригостити пса і задобрити хазяйку. Одну сосиску Павлик дав мені, іншу сховав собі в кишеню.