Читать «Таємні шефи (повість). Шкільні історії (оповідання).» онлайн - страница 144

Але тут Кійліке помилився, бо коли вчителька історії товаришка Пугал побачила мою знахідку, вона страшенно захвилювалася і сказала, що це із темряви забуття до нас лине голос тисячоліть. І здивувалася: як же ми не зрозуміли, що тримаємо в руках кам'яну сокиру первісної людини?

Оскільки оцінки з історії за чверть іще не були виставлені, то Кійліке, Топп і Каур одразу збагнули, що така нетямковитість може їм дуже зашкодити.

Топп сказав:

— Ну, звичайно, я одразу здогадався, що це справжня кам'яна сокира. Я хотів сказати хлопцям, що цим дуже добре вправлятися у метанні сокири, та в мене язик спіткнувсь.

Кійліке сказав:

— Я теж одразу впізнав знаряддя праці кам'яного віку. Тільки з першого погляду не міг визначити: чи це сокира з каменю для тесання дерева, чи кам'яна сокира для рубання дров.

А Каур:

— Мене трохи збило з пантелику те, що не було топорища.

І всі вони пхалися поближче до вчительки, а мене відтрутили геть. Мені це не сподобалося. Я сказав:

— Цікаво! Коли ви всі такі великі знавці кам'яного віку, то чом ви самі не викопаєте кілька кам'яних сокир? Адже оцю знайшов не хтось, а таки я!

І справедливість нарешті було відновлено, бо вчителька підтвердила:

— Правильно, Сіхвко. Ти, ти. Так я й повідомлю до Історичного музею.

Оце тепер я дійшов до того місця, звідки, власне, слід було й почати: в нагороду за те, що я знайшов унікальну річ, мені визначили безкоштовну навчальну поїздку до Талліна ще й три карбованці на витрати. І Кійліке теж, оскільки це він допомагав мені викопувати деревце, під яким знайшлася сокира.

Коли ми їхали в поїзді, наш вчитель товариш П'юкк казав, що спочатку він поведе нас до Історичного музею, де є чудова експозиція з недавнього минулого. А потім — до гарматної башти Кік-ін-де-Кьок, де є чудова експозиція із сивої давнини. І коли ще лишиться час, то відвідаємо чехословацький «Лунапарк», де немає ні експозиції, ні минулого, зате є каруселі й кімнати сміху.

Але коли поїзд прибув до Талліна, вчитель згадав, що має ряд невідкладних справ, і мовив:

— Самостійно відвідувати музеї ще цікавіше, ніж під керівництвом учителя.

І звелів нам о восьмій вечора бути на вокзалі.

Коли він поїхав на таксі, я сказав Кійліке:

— Спочатку діло, а потім розваги. Оскільки за нашу поїздку до міста й за три карбованці ми повинні бути вдячними сивій давнині, то спершу підемо до башти.

Кійліке заперечив:

— А я вважаю, що нам слід іти до чехословацького лунапарку. І пояснив: у газетах писали, що той скоро звідси поїде. А за башту Кік-ін-де- Кьок щодо цього можна бути спокійним.

Отож ми подалися до «Лунапарку», де, як з'ясувалося, були не лише каруселі й кімнати сміху, а й тир, кегельбан, маленька залізниця й автомашини, якими можна керувати.

Біля каруселі, де високо на ланцюжках висіли маленькі стільці, Кійліке задер голову й запитав:

— А чи знаєш ти, Сіхвко, що діє тоді, коли ці каруселі крутяться?

Я не знав.

— А діє ота сама сила притягування й відштовхування, про яку казав учитель фізики, коли крутив на мотузці довкола своєї голови відро з водою.

Тоді я згадав той урок фізики й воду, яка не витікала з відра. І зрозумів: не біда, що ми не пішли спершу до Історичного музею, адже й тут є змога витратити гроші з навчальною метою. Я сказав: