Читать «Таємні шефи (повість). Шкільні історії (оповідання).» онлайн - страница 142

— Йдучи дорогою до школи, розплющ очі, нагостри свій зір і дай політ своїй фантазії,— сказала вчителька мені, а що до Кійліке невідомо, бо підглядати у замкову щілину негарно, до того ж око бачить, а вухо не чує.

Коли уроки скінчилися і настав час іти додому, ми з Кійліке завели розмову про те, як нам бути далі з цими творами. Я сказав:

— Цілком згоден з тим, що, йдучи в дорогу, треба розплющувати очі. Із заплющеними очима додому не дійдеш, коли немає поводиря. Але як можна запустити в політ фантазію — ось у чім питання. Наскільки мені відомо, літають лише птахи й літальні апарати.

Кійліке засміявся:

— Тут немає нічого надзвичайного.

І навів такий приклад: якщо мені назустріч бігтиме собака з одним хвостом, а я напишу, що з двома, то значить, моя фантазія літає добре.

Я сказав:

— Еге, жди, щоб собака біг назустріч, коли це необхідно. Я можу побитися об заклад, що сьогодні по дорозі додому нам не трапиться жодної тварини.

Але тут я помилявся, бо, коли ми спустилися з гірки Кантру, побачили запряженого в санки коня, який трюхикав саме в той бік, куди треба було й нам.

Для більшої ясності я повинен тут відзначити, що Кійліке нещодавно почав переробляти свої фінські санки на буєр. Тому до школи й назад ми їздили на моїх фінських санках. Робилося це так: Кійліке ставав ногою на один полоз, я на другий, і ногами ж відштовхувалися. А сидіння було зайняте великим духовим інструментом — басом, який у симфонічних оркестрах називають іще трубою.

Отож, коли я помітив коняку, то я, звичайно, подумав, що добре було б використати її замість паровоза, бо полозки ковзали не дуже добре, а Кійліке лінувався штовхати. Вчитель хімії каже, що досвід — це найкращий учитель, то ми скомандували собі «повний вперед», догнали ті запряжені сани і з одного кінця цієї мотузки, якою була прив'язана труба, зробили буксир.

Конячина не звернула на те ніякої уваги, і їздовий теж, що було цілком природно, оскільки він, за всіма ознаками, спав.

Як усім відомо, від підніжжя гори до наших із Кійліке домівок — два кілометри з гаком. Тому можливість безплатного проїзду мене дуже тішила. Я сказав:

— Тепер скажи мені, Кійліке, спасибі. Так легко ти ще ніколи додому не діставався!

Та Кійліке сказав зовсім інше:

— Коли вже кататися, то ліпше з вітерцем!

І додав, що, на його думку, кінь здатен розвинути більшу швидкість.

І ми стали міркувати про те, яким чином можна піддати газу, або, як у нас колись казали, приробити коневі ноги.

Я сказав:

— Найпростіший спосіб — уперіщити батогом. Я можу взяти цю справу на себе, якщо ти тільки витягнеш батіг з-під їздового.

Кійліке ризикувати не схотів. Він сказав:

— Є ще й інші способи. Я читав, що в давнину ямщики, щоб підбадьорити коней, сурмили в дудку. Коли б твоя фантазія мала хоч маленькі крильця і ти слухав поради вчительки естонської мови, то ти вже взяв би приклад із ямщиків.

Мені не сподобався цей докір. Я сказав:

— Ямщики сурмили в ріг, а в мене тут бас. Коли б ямщики возили з собою баса, то куди б вони примостили своїх пасажирів?