Читать «Таємні шефи (повість). Шкільні історії (оповідання).» онлайн - страница 141

Яан Яанович Раннап

Каурові балачки вчительку розгнівали: «От і маєш! Хотіла порадувати вас, та бачу, що це невдячна справа. Ну, гаразд. Твір на вільну тему відміняється. До післязавтра напишете твір на тему: «Моя дорога до школи». А коли в класі після цих її слів знявся гамір, додала: — Якщо хтось іще хоче сказати щось, нехай виходить до дошки. Я його попитаю про зміни в ступенях.

Після цього бажаючих висловлюватися вже не було, бо зміни в ступенях, як видно вже із самої назви,— річ дуже мінлива, і не можна знати наперед, що з того врешті-решт вийде.

А коли вже відлунав дзвінок і вчителька вийшла, усі напосідалися на Каура:

— Зовсім вільна тема — це було б усе-таки краще,— мовила голова ради загону Куллеркупп.— Мене до школи завжди татко привозить машиною. Що про це напишеш!

— А мені йти всього лише сто метрів,— сказала її сусідка по парті Аасаметс, котра справді живе зовсім поряд зі школою.— Мені теж нема про що писати.

А новий учень Обукакк дорікнув:

— Була б тема вільною, я міг би перекатати будь-яке зі своїх минулорічних творів, а що мені тепер робити? Про дорогу до школи ми торік не писали.

Після уроків ми з Кійліке пішли додому, бо інтернат закрили на два тижні через аварію труби. Дорогою ми говорили про твір, і Кійліке сказав:

— Я вже знаю, що я напишу: «О сьомій годині ранку я виходжу з дому. А далі,— три тисячі дев'ятсот разів: «Йду, йду, йду, йду...» Оскільки у цьому слові я не роблю помилок, вчителька буде приємно здивована — от, мовляв, який молодець цей Кійліке: на його твір не доводиться втрачати червоного чорнила!

Я сказав:

— Авжеж, здивується, ще б пак! На жаль, двох однакових творів бути не повинно, тому я так написати не можу. Я, мабуть, напишу про тих, хто трапляється мені дорогою назустріч. От, наприклад, сьогодні мені стрівся Ойнас — кравець із селища.

Кійліке мій задум не сподобався:

— Про Ойнаса не слід писати у творі. Адже тоді необхідно буде згадати й про те, що він шиє такі вузькі пальта, що треба намилювати руки, аби просунути їх у рукави. А це вчительці може не сподобатися, бо вони з кравцем Ойнасом родичі.

І Кійліке порадив мені замість цього написати про те, які думки лізуть у мою голову, поки я чимчикую до школи.

Дома я почав згадувати ті думки, які дорогою до школи лізуть мені в голову і чи нема серед них таких довгих думок, які в записаному вигляді склали б готовий твір. Але я не міг пригадати жодної довгої думки та й короткої теж, бо думки — це така штука, що їх чимало лізе в голову, коли не треба, а коли треба, то нема жодної. Та позаяк твір усе ж таки треба було писати, то я дав своїм думкам спокій і описав те, що бачив обабіч шляху.

Як потім з'ясувалося, я вчинив неправильно, бо твір мені повернули без оцінки. І в Кійліке теж оцінки не було. А це означало, що нам доведеться свої твори переробляти. «Мені не треба звіту про кількість копиць соломи»,— сказала мені вчителька, а що вона сказала Кійліке, я не знаю, бо це відбувалося у вчительській, а Кійліке не захотів переказувати.