Читать «Таємні шефи (повість). Шкільні історії (оповідання).» онлайн - страница 140

Ну, тепер уже справді написано геть усе, як було. І те, як жовтенята за допомогою нашого автобуса навчилися кататися на ковзанах, і те, що голова ради загону Куллеркупп зажадала виставу, і що ми зробили її, й коли нарешті прибув кореспондент із газети, йому спершу показали півників, випиляних із фанери (керівник Каур), затим паперові човники (керівник Краапман), потім сліди на снігу (відповідальний Топп) і так далі, аж поки черга не дійшла до вистави.

Спочатку все ішло за планом. На ставку Саупа з'явився лісок із викинутих новорічних ялинок. У тому ліску сидів Обукакк, який добре вміє імітувати усякі голоси. Цього разу він іржав конем, ніби десь на санках їде селянин. А я — лисиця — поїхав на ковзанах за лісок — подивитися. І повернувся звідти з рибою, роль якої грала нототенія холодного копчення.

А коли вовк-Кійліке запитав, де я взяв рибу, а я відповів, що в ополонці, і вовк-Кійліке теж узявся ловити, сталося так, що лівим ковзаном він зачепився за правий і, замість того, щоб ловити рибу хвостом, шубовснув у воду.

«Правду, правду, нічого, крім правди!» — казав хтось знаменитий, чийого імені я не пам'ятаю. Чесне піонерське, ніхто з нас не чекав, що кореспондент схопиться й побіжить рятувати Кійліке. Адже з Кійліке все було гаразд: ногами він сягав дна, а згідно з законами драматургії всього через кілька хвилин він би все одно вскочив у воду. Під костюмом вовка в нього була тепла білизна й гумовий костюм для підводного плавання, позичений у брата Обукакка. Якщо ми в чомусь і завинили, то хіба лише в тім, що видовбали надто широку ополонку. Може, якби вона була вужча, товариш кореспондент туди не впав би.

Тепер я пояснив усе до останнього. Ясна річ, ми хотіли, як краще. У справжніх театрах головних героїв без кінця ріжуть ножем і підсипають їм отрути. І куди б це годилося, якби глядачі із залу кидалися б їх виручати? Коли б товариш кореспондент подумав про це, він лишився б сухим і не захворів би на грип.

«Якщо у виставі є рушниця, вона мусить вистрілити»,— казала вчителька естонської мови, і ми зробили висновок: якщо є ополонка, туди хтось мусить упасти. Щоб упали аж двоє — цього мистецтво не вимагає, ми про таке й гадки не мали. Голова ради загону сказала робити виставу — от і маєш!

А біля прапора дружини нас так і не сфотографували.

Як я зіпсував ювілейний концерт

(Пояснювальна записка Агу Сіхвки керівникові оркестру)

Щоб зізнатися у всьому чесно і щиро, я мушу почати здалеку, а саме з того, як у нашому шостому класі був урок естонської мови і вчителька товариш Корп оголосила:

— На післязавтра щоб усі написали домашній твір! Аби зробити вам приємність, дозволяю писати на вільну тему.

Як усім відомо, домашні твори задають у кожному класі. Але, як водиться, це твори на якусь певну тему, наприклад: «Мої літні канікули» або «Як я допомагаю мамі». На вільну тему ми ще не писали ніколи, тому слова вчительки стурбували нас.

— Хто-хто, а я зовсім не вмію обирати вільних тем,— сказав Кійліке.

— Звідки я знаю, яка вільна тема найкраща? — похнюпився Топп. А Каур поцікавився, чи не може вільна тема твору бути настільки вільною, щоб дозволить зовсім нічого не писати.