Читать «Таємні шефи (повість). Шкільні історії (оповідання).» онлайн - страница 139

І Кійліке пообіцяв назавтра написати п'єсу, де в першій дії мама Коза йде на роботу, полишаючи вдома сімох маленьких козенят, а в другій дії Вовк їх поїсть — усіх, крім одного, яке сховається у шафі для одягу.

Мені намір Кійліке не сподобався. Про Козу та її з'їдених козенят мені читали ще тоді, коли я був п'ятилітнім. У мене навіть палітурка від цієї книжки десь є.

— Тобі читали казку, а я напишу п'єсу — це різні речі. У казці нез'їдене козеня сховалося у буфеті, а в моїй п'єсі — у шафі для одягу. Хіба це однаково?

Тут я зовсім розлютився:

— Які ти, Кійліке, іноді дурниці верзеш! Козеня і шафа для одягу? А як це поставити? Хто притягне шафу на ставок? І, по-друге, у жовтенят — маски зайців, у тебе — вовка, у мене — лисиці. Де ми візьмемо козячі маски? Нам треба ставити такий спектакль, який дозволяють наші можливості!

Тоді ми стали обмірковувати: що ж дозволяють наші можливості? І, звичайно, дійшли висновку, що це має бути вистава, дія якої відбувається просто неба, без усяких там буфетів і шаф, і де немає ніяких дійових осіб, крім вовка, лисиці й зайців.

«Чого навчиться Юте, те знатиме й Юку»,— каже народна мудрість, і це правильно, бо мені пригадалася одна казка з читанки для п'ятого класу, де йшлося про селянина, який віз саньми рибу, і про лисицю, яка поскидала рибу з саней, а потім дражнила нею вовка.

Я зрадів:

— Не журися, Кійліке! Казав жокей: усе о'кей! Пригадай-но оту казку з читанки, за переказування якої ти у п'ятому класі був лишився після уроків. Я буду лисицею, яка цупить рибу, ти — вовком, якому теж схотілося рибки і який за порадою лисиці мочив свого хвоста в ополонці. А жовтенята гратимуть зайців. Коли вовчий хвіст примерзне, вони танцюватимуть довкола нього вальс, показуючи всім, чого вони навчилися за допомогою своїх старших товаришів і шефів Сіхвки та Кійліке!

Оце я й розповів, як усе було. Як голова ради загону Куллеркупп наказала робити виставу. І як Кійліке запропонував «Вовка та сімох козенят», але ми вирішили, що краще хай вовк ловить рибу.

Хороша вистава народжується у великих муках. Так писали в газеті, і це правда. В кого не мерзли руки, в того мерзли ноги. А коли довбали ополонку, крижана скалка вскочила мені в око і ятрила його, поки не розтала.

Коли ми провели вже кілька репетицій, я відчув, ніби чогось не вистачає. І, отже, може трапитися так, як іноді буває в театрі: вистава є, а мистецтва немає. Звичайно, я замислився: чого саме не вистача? Оскільки я думав так і сяк, мені пригадалося, що вчителька естонської мови якось розповідала про великих драматургів, буцім у них грає кожна річ, яка знаходиться на сцені. Коли ми не зрозуміли, вона навела такий приклад: якщо у першій дії на сцені висить рушниця, то в хорошій виставі наприкінці вона мусить вистрілити.

Як тільки я згадав про ту рушницю, мені одразу стукнуло в голову, чого саме нам не вистачає. І я сказав:

— Чуєш, Кійліке! Ми порушили закони драматургії. Коли на сцені є ополонка, в ході вистави хтось мусить туди впасти!