Читать «Таємні шефи (повість). Шкільні історії (оповідання).» онлайн - страница 134

Ми були просто приголомшені його поведінкою. Ми не знали, що й думати про це.

— Ач, як буває, коли привид — ледачий! —докоряв Кійліке.— Я ж казав, що не слід сидіти на шлеї! І, по-друге, чому Каур тримав ліхтарик не в зубах?

Каур одразу врахував критику, але й це не допомогло. Петерсон, напившись води, пройшов повз нього з таким виглядом, ніби йому вже просто набридло бачити привидів, які звисають зі стелі з увімкнутим під простирадлом ліхтариком.

Звичайно, у нас від цього впав настрій, адже час — це найбільша цінність у житті людини, то навіщо ж його марнувати?

«Хочу все знати!» — такий плакат є в кабінеті фізики. Отак і ми: одразу стали міркувати про те, що сталося з Петерсоном.

— У Петерсона куряча сліпота,— сказав Топп, маючи на увазі, що в напівтемному коридорі він міг узагалі не помітити Каура.

На це пояснення ніхто не пристав, адже коли Петерсон повертався, Каур уже тримав у зубах увімкнутий ліхтарик. Та й від вуличного ліхтаря через вікно падає доволі світла.

— Може, він ненормальний? — припустив Кійліке, маючи на увазі, що Петерсон може бути лунатиком.

Цьому теж ніхто не повірив, адже усім відомо, що лунатики, гуляючи ночами, тримають руки простягнутими поперед себе, чого не було видно у ГІетерсона.

Потім слово взяв Трауберг і враз розв'язав це складне питання:

— Петерсон займається в історичному гуртку,— сказав Траубрег.— І там є така наука — матеріалізм, яка пояснює, що ні привидів, ні якоїсь іншої нечистої сили у природі не існує. А коли людині завчасу добряче розтлумачити, що чогось не існує, то потім ви можете дати їй оте «щось» навіть руками помацати, все одно вона вже не повірить.

Оскільки Трауберг — хлопець розумний, то вже ніхто не сумнівався, що Каур висів на шлеях даремно. Ми навіть не мали бажання солити когось іншого замість Петерсона, бо ж сила сучасної науки загальновідома, а дістати список членів історичного гуртка серед ночі було неможливо.

— Якщо в людей уже сформувався світогляд, то вони більше не зважають на те, що бачать на власні очі. Воно вже не має для них ніякого значення,— додав Трауберг і запропонував зняти Каура разом зі шлейками та білим простирадлом.

Та тільки-но ми зібралися це зробити, як зі сходів почулися кроки і стукіт ціпка, що, це всім відомо, зроблений із гілки ялівцю й належить двірникові Сидорову, котрий за сумісництвом наглядає уночі за порядком в інтернаті.

Оце я саме дійшов до того, що завідуюча інтернатом назвала порушенням нічного спокою і знущанням над старою людиною, бо завідуюча не схотіла вислухати, як усе було насправді. Тобто не було ні порушення, ні знущання. Ніхто зумисне не лякав Сидорова. Він злякався самостійно, із власної ініціативи.

«Знання — це світло, а невігластво — темрява»,— каже вчителька російської мови і має рацію. Коли б двірник Сидоров у юності ходив до історичного гуртка, він би й бровою не повів, уздрівши якогось привида.

Шлеї та інші речі, не потрібні для навчального процесу, Каур уже повідносив назад додому.

Як ми заповнювали соціологічну анкету