Читать «Таємні шефи (повість). Шкільні історії (оповідання).» онлайн - страница 132

«Мистецтво схиляє до роздумів»,— каже наша вчителька малювання, і вона має рацію. Якось увечері, коли ми всі повернулися до інтернату, Кійліке порушив питання: чи хотіли б ми володіти такою здатністю змінювати своє обличчя, як то при бажанні міг робити Фантомас?

«Я хотів би,» — сказав Топп. І додав, що в такому разі він набирав би на уроках подоби Тимохвкіна, бо в того завжди все виконано, все вивчено, і вчителі його не турбують.

«І я хотів би»,— мовив Каур і додав, що він зробив би собі обличчя директора школи.

А я нічого не сказав, бо усе це — нездійсненні мрії. Кійліке погодився зі мною:

— Сучасна техніка, звичайно, ще не дозволяє міняти обличчя, як шкарпетки. Але дещо з цього фільму можна запровадити вже зараз.

І пояснив, що він має на увазі той епізод фільму, де французький поліцейський ліг спати, а вночі його ліжко почало рухатися.

Нам стало цікаво, і коли п'ятий хлопець із нашої кімнати — Трауберг, котрий не чув цієї розмови, бо саме ходив умиватися,— коли він заснув, ми повставали і вчотирьох полізли під його ліжко.

— Раз, два, нумо! — прошепотів Кійліке, і ми перетягли ліжко до грубки.

— Раз, два, нумо! — скомандував Кійліке знову, і ми повернули ліжко на старе місце.

Трауберг спокійнісінько спав собі, й нам стало зрозуміло, що прямолінійний рух ліжка йому не вадить. І, ясна річ, ми зацікавилися: а що коли рух буде криволінійним? А надто, коли ліжко двигтітиме? Та щойно ми узялися перевірити це шляхом експерименту, Кійліке зненацька заволав з-під ліжка не своїм голосом: виявляється, йому в бік увіп'явся гострий кінець пружини, що стирчала з ліжка.

Ми були дуже сердиті на Кійліке, бо Трауберг прокинувся і все зрозумів. Словом, зірвався наш план з'ясувати, як реагує сучасна людина на дії потойбічних сил, інакше кажучи, на витівки привидів.

Я сказав:

— Під час війни люди терпіли хтозна-які тортури. А ти, Кійліке, через якусь дрібницю здіймаєш такий крик! А ми ж так гарно усе придумали!..

На це Кійліке відповів:

— Пусте! Я можу враз новий план придумати!

І запропонував повісити перед дверима сусідньої кімнати яке-небудь страховидло.

Тут, щоб геть усе було зрозуміло, треба згадати, як на одному уроці вчителька естонської товаришка Корп запитала: «Чи немає в когось удома непотрібного кінського хомута, який батьки дозволили б віддати мені? Хочу прикрасити нову квартиру».

Як усім уже відомо — це й по телевізору показують,— нині усякі старожитності, як, наприклад, прядки, колеса від возів, кавові млинки тощо стали дуже модними, отож учительчине прохання нікого не здивувало. Каур ходив після уроків додому, а ввечері, повернувшися до інтернату, кинув на підлогу хомут із якимось реміняччям, що зветься, як ми довідалися, шлеями. А потім ще й витяг із кишені два мідних дзвіночки та бубонці. Звичайно, одразу збіглося пів-інтернату, адже багато хто вперше побачив кінську упряж так зблизька — що поробиш, краєзнавчі музеї є лише в містах! Настрій запанував благоговійний.