Читать «Таємні шефи (повість). Шкільні історії (оповідання).» онлайн - страница 133
Яан Яанович Раннап
— Дитинство! — мовив Кійліке і згадав, що він, коли йому було ще три роки, їздив на коні.
— Вигін! — зітхнув Топп і розповів про камінь, з якого його батько залазив у сідло. А Каур наспівав:
і звичайно ж, перекрутив мелодію.
«Думка веде за собою дію»,— каже наш класний керівник товариш П'юкк, і це справді так. Бо саме тоді, коли ми пошкодували про те, що нині вже неможливо почути дзвін бубонців, Каур придумав, як можна цьому зарадити. Він узяв і надів хомут собі на шию. А позаяк шлеї заважали бігати коридором, то Каур узяв у Кійліке ніж і шлеї повідрізав. Прикрашати квартиру шлеями ще ніхто не додумався, тому вони звідтоді лежали під ліжком у Каура і тепер прислужилися Кійліке.
У коридорі — саме навпроти дверей кімнати хлопців восьмикласників — у стелі є гак. Ми зачепили за нього шлеї, а Каур підтягся на них і почав гойдатися.
— Добре, що в давнину шлею й по-під хвостом пропускали,— сказав Топп.— Тепер Каур зможе, у разі чого, й посидіти на ній.
Кійліке заперечив:
— Де ж це видано, щоб привидити сідали відпочити? Якщо він втомиться, краще буде замінити його.
Коли Каур обгорнувся простирадлом, ми повикручували в коридорі лампочки (привид має бути освітлений лише місячним промінням) і почали думати про те, в який спосіб можна когось у тій кімнаті розбудити й виманити в коридор.
Каур запропонував:
— Я можу звідси волати голосом привида.
Топп сказав:
— Я можу прокрастися в кімнату і смикнути когось за ноги.
Але Трауберг був проти, він сказав:
— Ні, ні, і ще раз ні. Це не годиться. Бо, як показало життя, смикання за ноги змушує лише повернутися на другий бік. Більше того: це, як видно з ранкових підйомів, навіює ще міцніший сон!
«Одна голова добре, а кілька — набагато краще»,— кажуть у народі, і це правильно. Бо тепер Кійліке пригадав, як він одного разу приніс до інтернату три копчених оселедці. І як уся кімната не могла потім спати, бо всю ніч ходили до умивальника воду пити.
Спочатку ми не втямили, до чого він це каже.
Я запитав:
— Цікаво, як ти хочеш нагодувати їх оселедцями, коли вони сплять?
А Кійліке сказав, що річ тут не в оселедцях, а в солі. Солі ж на кухні — скільки завгодно, треба тільки принести.
Я тоді приніс пачку солі, а Кійліке взяв у привида, тобто у Каура, ліхтарик. Та коли ми увійшли до сусідньої кімнати, щоб подивитися, кого тут можна пригостити сіллю, ми побачили, що вибору в нас, по суті, немає, бо лише Петерсон спав горілиць із роззявленим ротом.
— Як ти вважаєш, скільки солі потрібно, щоб викликати спрагу? — запитав я.
Кійліке не знав, що відповісти, й запропонував для початку обмежитися однією чайною ложкою.
Потому ми вислизнули з кімнати, повернули Каурові ліхтар і сховалися за напівпричиненими дверима своєї кімнати.
— Тепер він не забариться,— сказав Кійліке.— За цей час сіль уже мала б розчинитися.
Він мав рацію: двері сусідньої кімнати рипнули, й на порозі з'явився Петерсон. Але замість того, щоб зойкнути від жаху, він лише почухав потилицю, покліпав на Каура, котрий висів під стелею, і спокійнісінько почимчикував до вмивальника.
