Читать «Таємні шефи (повість). Шкільні історії (оповідання).» онлайн - страница 123

— Ми ж не красти прийшли. Позичимо на деякий час, і все.

Я сказав:

— Техніку слід використовувати на повну потужність.

Каур сказав:

— Брати для навчання наочне приладдя ніколи не заборонялося.

І так далі.

Коли це Топп, який дивився у вікно, сказав, що можна спитати дозволу у виховательки інтернату Рехеметс: он вона пішла з авоською, у бік магазину подалася. І в цю мить голос совісті Кійліке затих. Кійліке витяг з нагрудної кишені цвях із загнутим кінцем...

Для економії паперу я пропускаю те, як ми просто під полою притягли магнітофон до спальні, і продовжу від того, як уже настав вечір і відбій, котрий, згідно з розпорядком, настає в нашому інтернаті о двадцять другій тридцять.

Коли вихователька Рехеметс робила обхід і переконалася, що в нашій кімнаті все спокійно, ми знову повставали з ліжок. І Кійліке узяв п'ять сірників, пішов з ними в куток кімнати і сказав звідти:

— Кому щастя — тому й півень несеться. Тягніть! Хто витягне сірника з сіркою, може одразу лягати спати.

Оскільки мені одразу дістався сірник без сірки, решті хлопців уже не треба було тягти жеребок. Я мусив залишатися оператором біля магнітофона. Вони всі позалазили під ковдри, приказуючи: якщо комусь не щастить у жеребкуванні, тому пощастить у коханні, йшлося про мене, але мене це мало втішало.

І коли Топп просунув довгі ноги межи пруття спинки ліжка, Каур прикусив ріжечок подушки, а Кійліке виголосив, що вчення — світло, а невчення — темрява, я увімкнув магнітофон.

Жіночий голос читав і читав, ось уже «Lesson twenty three», і Кійліке заснув, а я почав усвідомлювати те, як мені не пощастило. І думати про те, що буде завтра, коли я не знатиму урока з англійської. А те, що я таки не знатиму, було вже ясно, бо я ж не вивчив жодного слова: сподівався на метод навчання уві сні.

Як каже наш класний керівник вчителька П'юкк, мозок людини в екстремальній ситуації працює з подвійною швидкістю. Так сталося й зі мною. Зосередившись, я зрозумів, що немає іншого способу врятувати мою, а разом з нею і середню успішність усього класу, як опанувати заданий на завтра текст із новими словами за прикладом моїх сусідів по кімнаті — уві сні.

Тоді я узяв з кишені Кійліке той зігнутий гвіздок і пішов спробувати, чи не вдасться відімкнути ним кабінет фізики, де можна було б пошукати якийсь пристрій для перемикання магнітофона без моєї участі.

Цвях підійшов і до цього замка. Я приніс до спальні електромагніт, проводи, мішечок дробу й ту машинку, що виробляє струм, коли її покрутити. Як із цього можна зробити перемикач, я не знав, а тут іще Кійліке своїм хропінням заважав мені думати, і я зацікавився: а чи не можна вгамувати це хропіння за допомогою електричної машинки? Тоді я вставив проводи межи пальцями на ногах Кійліке і крутонув ручку — просто так, для проби. Але це був нерозумний вчинок, бо Кійліке так сіпнув рукою, що перекинув мішечок з дробом, який лежав на тумбочці, і дріб посипався на магнітофон.

Є така приказка: «Біда сама не ходить, а все з дітками», так було й тут. Бо Каур ще раніше, аби роздивитися двигун магнітофона, зняв з нього кришку. Тепер дріб провалився у магнітофонні нутрощі. Діставати ці маленькі металеві кульки рукою дуже важко, і я подумав: а чи не допоможе мені тут електромагніт? Подумав — зробив.