Читать «Таємні шефи (повість). Шкільні історії (оповідання).» онлайн - страница 125

Тепер я дійшов до того, з чого й слід було б почати. З розповіді механіка з'ясувалося, чому він повернувся без премії та свідоцтва. Хоч насос він і винайшов, та не винайшов способу, як пояснити коровам, що вони повинні ставати ногами на приступку, коли схочеться пити.

«Піонер не боїться труднощів!» — так співається у пісні й написано на транспаранті в коридорі, тому я шепнув Кійліке: «Чуєш, Кійліке, у мене є ідея!»

А Кійліке прошепотів у відповідь:

— І в мене є ідея!

І вже з цього видно, що то була одна й та ж ідея, а саме: треба допомогти нашому колгоспному механікові подолати труднощі.

Потім ми пішли до мене додому і все гарненько обмізкували.

Я сказав:

— Чого замолоду не навчишся, того й на старість не знатимеш Спочатку навчимо користуватися поїлкою телиць.

А Кійліке сказав:

— Добрий початок — половина діла! У вас же є дві телиці!

Позаяк механік Валдемар Кару вже охолов до свого винаходу, ми самі повантажили насос на візочок і потягли його до телиць — на ознайомлення. А наступного дня, йдучи зі школи повз плантацію ріпи, ми підібрали кілька ріпок — знали, для чого.

Кійліке сказав:

— Загальновідомо, що тварини слів не розуміють. Тому я придумав такий план: ти заманюєш телицю на приступку, а я одразу пригощаю її ріпкою. Тоді телиця збагне, що лазити на приступку — приємно і вигідно, то надалі лазитиме й без ріпки. А це означає, що в неї з'явиться набута звичка, яку можна буде назвати «рефлексом Кійліке».

Мені ця його мова не сподобалася.

— Який іще «рефлекс Кійліке»? — заперечив я.— А чи не краще — «рефлекс Сіхвки»? Адже телиця — наша! А взагалі найкраще так, як написано у підручнику з зоології: рефлекс Павлова. Адже він проводив експерименти раніше, ніж ми.

Кійліке не погодився:

— Рефлекси Павлова — у собак та ще у риб. З телицями Павлов ніколи дослідів не проводив. У тяжких умовах царського гніту він не міг мати такої великої лабораторії, щоб там помістилися телиці.

Люди кажуть: розумніший поступиться, тому я не дуже сперечався з Кійліке. До того ж ми погодилися назвати той рефлекс «рефлексом Сіхвки-Кійліке». Коли ж ми взялися до діла, і я хотів заманити на приступку телицю на ймення Меері, з цього нічого не вийшло, бо телиця вихопила приманку з рук. Я взяв другу ріпку і знову почав відходити до приступки. Та вона мене догнала і — чого іще можна чекати від такої тварини?! — зробила те саме.

Після двох невдач настрій у мене зіпсувався. Бо Кійліке весь час сміявся, а тут іще я вступив ногою в те, чого завжди є доволі біля телиць та корів.

І я сказав:

— З мене досить! Давай відвеземо цю штуку назад, до сарая Кару.

Але Кійліке не схотів про це й слухати. Він сказав, що починати завжди важко, але, напевно, справа піде краще, коли перед тим нагодувати телиць, щоб вони не були такі голодні.

Тоді ми взяли візок і подалися на плантацію по ріпу. Ми робили це щодня, кілька днів. Телиці Меері та Мусті наїлися ріпи од пуза. І не один раз вони таки вилазили на приступку!