Читать «Таємні шефи (повість). Шкільні історії (оповідання).» онлайн - страница 11

— Тікаймо! — шепнув я Павликові, та було вже пізно: з конюшні вийшов сторож і перегородив нам дорогу.

— Хто такі? — сердито запитав він,— Чому бешкетуєте?

— Ми заплатимо,— благально сказав Павлик.

— Ходімо в дирекцію! Там розберуться.— Сторож узяв нас за комірці курточок, немов щенят, які нашкодили, і повів у дирекцію.

Це було жахливо. В мене запашіли вуха. Жовтенята рушили за мною.

— Без вас обійдемося! — гримнув на них сторож і грюкнув дверима дирекції перед носом жовтенят.

Ми піднімалися по сходах попереду сторожа. Минули «Госпчастину» зоопарку, «Дирекцію» і зупинилися біля дверей з написом «Міліція». Мені стало кепсько.

— Сидіть тут — і ні з місця, а то буде гірше,— пригрозив сторож і зайшов до кімнати міліції.

— Для чого ти затіяв цю екскурсію! — дорікнув я Павликові, хоч відразу ж згадав, що екскурсію в зоопарк пропонував я.

Павлик огризнувся.

— Скажи краще, для чого ти відв'язав поні?!

Щоб припинити суперечку, я підійшов до вікна і... захвилювався ще більше. Поруч з нашими жовтенятами стояла Іраїда Кіндратівна. Очевидно, вона прийшла в зоопарк подивитися, як у нас відбувається екскурсія. Жовтенята щось говорили їй — напевне, про нас.

— Ну і прошпетить нас зараз Іраїда! — спохмурнів Павлик.

— Нехай шпетить,— сказав я,— все одно нам уже не бути вожатими.

Тут розчинились вхідні двері, і в коридор, де ми сиділи, ввійшла Іраїда Кіндратівна разом з жовтенятами. Ми зразу ж підвелися.

— Сидіть і не виправдовуйтеся,— сказала нам Іраїда Кіндратівна і, постукавши, зайшла в кімнату міліції.

— Це ти у всьому винен, ти! — накинулася на товстуна Гошу Світланка.

— Правити не вмієш,— додав Антон.

— Я правив як слід. Поні сам на доріжку вибіг.

— А нащо ти віжкою смикав! — не вгавав Антон.

— Ось я тебе зараз смикну! — засичав на нього Гоша.

— Побийтеся мені ще...— пригрозив їм Павлик.

— Коник захотів після обіду поспати, ось і пішов в конюшню,— сказала Антонові руденька Оля. Вона любила всіх мирити.

— Звичайно,— негайно підхопив Гоша,— а то чого б йому серед білого дня на конюшню бігати?

— Не коник спати захотів, а кучер куняв! — усміхнувся Вадик, кивнувши головою на Гошу.

В цей час двері кімнати міліції відчинилися, з неї вийшли Іраїда Кіндратівна і сторож.

Ми приготувалися до найгіршого, але сторож сказав:

— Дякуйте своїй учительці. Вибачилася вона за вашу негідну поведінку. І щоб, значить, надалі таке не повторювалося! — І вже зовсім ні до чого додав: — Лишенько ви моє, а не шефи. О-хо-хо...

Щоб жовтенята не слухали, як він нас шпетить, ми прискорили крок і постаралися найшвидше піти із зоопарку.

Наша відставка 

Як тільки ми розпрощалися з жовтенятами, Павлик сказав:

— Ходімо до мого батька, порадимося. Він мусить бути вдома.

— А чим твій батько нам допоможе? — спитав я.

— Як чим? — знизав плечима Павлик.— Він же філософ! Він обов'язково підкаже нам план дій. Тоді ми більше не зробимо помилок.

Іти до Павликового батька мені не хотілося. На мій погляд, філософи будь-яке, навіть найпростіше питання тільки заплутують. Один раз ми вже радилися з ним про те, як вивести нашу ланку в передові, і нічого вартого він не запропонував. Поговорив трохи про силу волі і людську гідність і побіг на лекцію. Ось батько Наді Полозової здорово нам поміг! Тільки завдяки йому ми підтягнули другорічника Батова.