Читать «Таємні шефи (повість). Шкільні історії (оповідання).» онлайн - страница 10

— Звідки ви все це знаєте? — з подивом запитав я.

— Ми вже двічі були в зоопарку,— загули жовтенята,— минулої осені і ще на початку літа. Один раз з Гошиною мамою, а вдруге всім класом. У нас тоді справжній екскурсовод був!

Ми з Павликом перезирнулися: нам страшенно не сподобалося слово «справжній». Виходить, ми нікудишні як екскурсоводи?

— Чому ж нас Іраїда Кіндратівна не попередила? — скрушно шепнув мені Павлик.

— Можливо, вона вирішила, що ми теж зуміємо захопити дітей своїми розповідями,— висловив я припущення. Хоч і сам здивувався, чому справді Іраїда Кіндратівна не відмінила нашу екскурсію. І я сказав Павликові: — Треба їх покатати на поні.

Ми гукнули жовтенят, які юрмились біля загінця з фазанами, і закричали неприродно веселими голосами, наче петрушки в ляльковому театрі:

— Хто хоче кататися на поні, поспішайте за нами! Поспішайте!

Кататися захотіли всі. Навіть троє сторонніх хлопчиків кинулися до нас. Добре, що батьки зупинили їх. Ми побігли на круг.

Маленький сірий коник стояв запряжений у візок на чотирьох колесах і жував сіно. Кучера біля нього не було.

— Коник обіда,— здогадався дошкільник Антон.

— Я теж хочу обідати,— сказав Гоша,— ходімо додому!

Цього разу діти його не підтримали, вони всі хотіли кататися.

— Невідомо, скільки ще чекати на кучера,— сказав я.

— А ти нас сам покатай,— попросив ввічливий Бориско.

— Як це сам? На своєму горбу, чи що? — спробував я перевести на жарт.

— У тебе горба нема! — засміявся Антон, а Бориско з невинним виглядом додав:

— Як кучер, покатай.

— Не можна, за це влетить,— заперечив Павлик.

— Може, ти коника боїшся? — невлад висловив Антон.

Наш авторитет завис на волосинці хвоста поні.

«Якщо ми зараз не виконаємо прохання дітей, то не завоюємо авторитету»,— майнуло у мене в голові.

— Це я боюсь? — усміхнувся я і почав рішуче відв'язувати поні.

Павлик розгублено мовчав.

— Можна, я буду правити? — запитав Гоша.

— Можна! — дозволив я і подумав: «Сім бід — один одвіт. А може, все скінчиться благополучно. Проїдемо коло — і порядок».

Я почав підсаджувати дітей на візок. Виявилось, що у Вадика всі кишені наповнені камінням. І коли він устиг його набрати!

— Навіщо тобі це каміння? — запитав Павлик.

— Я буду кидати їх у ставок, де плавають качки, щоб вони підскакували,— пояснив Вадик.

— Качки? — жахнувся Павлик.

— Камінчики! — засміявся Вадик.— Якщо вдало кинути, вони довго стрибають по воді. На ній потім будуть кола.

— Даси попробувати? — відразу ж запитав Антон.

— Ще чого! — погрозила йому пальцем Світлана.

І правильно зробила. Зараз нам не вистачало тільки підбити водоплавну птицю. Але тут Гоша, немов справжній кучер, прицмокнув губами і крикнув грубим голосом:

— Но-о! Пі-шла!

І ми рушили.

Проїхали одне коло, почали друге. Гоша, очевидно, смикнув не ту віжку: поні звернув з кола і вийшов на доріжку зоопарку. Цокаючи маленькими підківками, він побіг по ній в глиб саду. Ми почали підстрибувати на візку, мов кавуни. Люди злякано кидалися врозтіч. Павлик перехопив у Гоші віжки і почав їх трошки натягувати і кричати: «тпру!» А я гукав до відвідувачів зоопарку, щоб давали дорогу. Поні добіг до своєї конюшні і став. Ми швидко зсадили дітей.