Читать «Історія польсько-українських конфліктів т.3» онлайн - страница 4

У вогні Другої світової війни польсько-український конфлікт розпалився до білого жару. Шість чи сім відсотків полякіг промосковської чи пролондонської орієнтації, які залишились на Волині після радянської депортації, об'єднались у спільній справі — боротьбі з українськими масами. Відповіддю було гасло «Поляки, за Буг!» А за Бугом, на Закерзонні, під гаслом «Українці, за Збруч!» знищували українців. Почалося з окремих осіб, інтелігенції, вчителів, священиків, громадських активістів, а потім вбивали усіх підряд — десятками, сотнями, цілими селами. За даними Т.Збишасеред 50 тисяч осіб польської самооборони на Галичині майже половина (22796) служила у радянських батальйонах смерті, так званих «стребках» (істрєбітєльниє батальйони), створених НКВС для вбивств української молоді. На Закерзонні людиновбивство відбувалось під вітчизняним прапором, спочатку під гаслом помсти і боротьби з УПА. Незабаром геноцид охопив також цивільних — старих, жінок і дітей, оскільки молоді чоловіки перебували в УПА і в самообороні. Ніхто вже не виправдовувався, тільки бив, бо такою була мета геноциду.

Коли міжвоєнна практика показала, що на тодішньому етапі розвитку національної свідомості полонізація українців була неможливою, маршалок Ридз-Смігли на початку 1939 року поставив перед Радою Міністрів питання (див.: Історія… — Том І. — С. 289): «Як розв'язати (ліквідувати) українську проблему в Польщі?» Оскільки на виконання рішення не вистачило часу, то дискусію відновили «на лондонській бруківці», легко модифікуючи формулювання проблеми: «Як вирішити українську проблему після визволення Польщі?» Рішення було однозначним: позакривати, віддати під суд, знищити, виселити, викинути за Збруч на поталу «Советам» (дивись документи в II томі), залишаючи очищену землю.

Відповідні накази, а також технічні засоби у формі зброї і боєприпасів було вкинуто на вулканічну територію. Постачальниками московської зброї для польських комуністичних формувань були радянські партизанські угруповання. Усе слугувало «очищенню території».

У лондонських міркуваннях виникали застереження, що під час здійснення гасла «Українці, за Збруч!» можуть виникнути ускладнення: що робити, коли «совєти» не захочуть їх прийняти? І тут з допомогою прийшов польський комуністичний уряд, підписуючи умову про добровільне переселення населення. Лондонські плани реалізовувались легально «в дусі» дружби, співпраці і взаємодопомоги, інколи навіть у формі конвоювання радянськими солдатами «добровільно» переселеного люду. Інша справа, що конвоювання було потрібним для захисту переселенців від польських грабіжників. Траплялися також випадки, коли радянські військові підрозділи припиняли людиновбивчі бажання поляків, а ініціаторів запроторювали до в'язниці. Але оскільки не мали права судочинства, то передавали їх польським правоохоронним органам, рятуючи злочинців від більших неприємностей. З часом державний апарат почав безпосередньо відігравати все більшу роль у процесі геноциду.