Читать «Історія польсько-українських конфліктів т.3» онлайн - страница 3

Розрахунки не справдились, бо українці за Пілсудського вже не були русинами часів Казимира Великого.

Якщо під правлінням Романових Україна не могла звільнитись від гнітючого комплексу під назвою «Малоросія», то під скіпетром Габсбургів відбувалась величезна праця усвідомлення. Українцями стали русини з усієї Галичини, у тому числі й Закерзоння, за винятком частини Лемківщини. І хоча влада міжвоєнної Польщі відібрала в українців здобутки австрійського періоду, ліквідувавши національне шкільництво, перекидаючи педагогів у Центральну Польщу, закриваючи кооперативи, читальні, культурні установи, забороняючи спортивні організації, навіть відбираючи спортивні майданчики (наприклад, справа «Сокола-батька» у Львові в кінці тридцятих років), але не могла забрати найбільшої цінності — національної свідомості. Причому чим сильнішим був польський тиск, тим більше зростала національна свідомість. Ледве органи юстиції повісили двох членів ОУН — Біласа і Данилишина за напад на пошту в Галичині (Ягеллонський Городок біля Львова, 1932), а молодь на Волині (не кажучи про ближчі регіони) вже співала гро них пісні. Національна свідомість формувалась найперше у галицьких містах, які були опорою поляків, у Львові, Перемишлі, Станіславі, Тернополі, а потім розходилась до всіх закутків Західної України, оминаючи різні Сокальські кордони, будила життя у заспаних регіонах Закерзоння, перетворюючи народні маси у народ, здатний до державного існування.

У січні 1945 року на конференції в Ялті польський східний кордон було пересунуто на лінію Керзона. Представники переможної коаліції відібрали у поляків непольські Східні землі, компенсуючи їх німецькими землями. Тодішня влада сформувала теорію, що Польща має на ці землі історичні права, бо це були п'ястівські землі, і якщо нащадки П'ястів повертаються на ці землі, то це акт історичної справедливості. Звідси і виникла назва: Відновлені землі. Тут була нелогічність, якщо врахувати, що раніше Польща обґрунтовувала історичним правом анексію українських земель, а тепер мусила їх віддати. Справа виглядала простіше: кордони визначали переможці, не запитуючи жителів — українців, поляків і німців. За розпалювання Другої світової війни німців покарано зменшенням державної території на користь покривдженої Польщі, за це у Польщі відібрано її непольські землі на користь одного з переможців. Пропаганда того, що Польща «відновлювала», «поверталась» і т. д., була наївною, бо на пересування державних кордонів поляки не мали навіть найменшого впливу.

Про згоду на лишения поза кордонами земель, населених українцями, не питали також Україну. А це були: Підляшшя і Холмщина, частина Сокальського і Рава-Руського повітів, Любачівський повіт, долина Сяну, частина Бойківщини і Лемківщина, тобто територія, яка належала кілька століть тому (крім Лемківщини) до Галицько-Волинського князівства й налічувала 19 тисяч квадратних кілометрів і приблизно 1,5 мільйона людей. Для керівників великої коаліції це був неістотний дріб'язок, а для мешканців Закерзоння — трагедія життя, яка поглинула тисячі людських жертв.