Читать «Націоналізм: Теорія, ідеологія, історія» онлайн - страница 53

Від початку 1980-х років низка постмарксистських теорій увиразнили відносну автономію держави й перейняли чимало Веберових переконань стосовно верховенства політики. Усі аналізовані підходи й моделі є модерністськими або інструменталістськими. Ось чому прийнятні тлумачення націоналізму як Майкла Мана, так і Ентоні Ґіденса. На думку обох, націоналізм — це сучасна, централізована, професіоналізована й територіально впорядкована держава, що зумовлює націоналістичні рухи й породжує, як зазначає Ентоні Ґіденс, «культурну сприйнятливість суверенітету, супутню узгодженості адміністративної влади в межах держави-нації» (Giddens, 1985: 219). Так само й Майкл Ман, говорячи про підтримуваний державою британський і французький націоналізми, не залишає двозначностей: «Адже чітке зосередження на нації, як рівнозначності державі, вимагає переважно політичного тлумачення» (Mann, 1995: 48). Таке тлумачення слушне й для «провінційних» націоналістичних рухів (хорватських, угорських, чеських) часів Габсбурзької імперії, де наявність чи брак регіонального управління «було радше ознакою» становлення націй, ніж етнічної належності (там же: 50).

Насправді, Ман висловив куди відміннішу думку стосовно чотирьох стадій розвитку націоналізму в Європі. Перша стадія мала суто релігійний характер і розпочалася в XVI ст., коли протестантська Реформація і католицька Контрреформація спрямували всю силу «інтенсивної влади» на підтримку нової системи елітної письменності. Так тривало приблизно до 1700 p., відтак через торговельну експансію й державний мілітаризм письменність набула стихійного поширення, унаслідок чого зародилася аристократія з почуттям «освіченого громадянства». У третій, вирішальній стадії, починаючи з 1792 р. військова криза обернула «протонації» на справжні міжкласові нації, щоправда в обмежених масштабах. Саме з огляду на збільшення військової повинності, військових податків та регресивних військових позик, заможні верстви населення потребували політичнішого твердження понять «нація» і «народ». В останній стадії, з кінця XIX ст., промисловий капіталізм став усіляко підтримувати нації завдяки зростанню сили держави, яка стала відповідальною за велике коло обов’язків; отже, сприяючи агресивнішому й фанатичнішому націоналізмові, держава обернулася на більш представницьку, однорідну й «національну» (Mann, 1993: 216—47).

Проте вже навіть після першої, підготовної стадії Ман виокремлює значну роль держави, її військові й фіскальні повноваження. Постає питання: чому саме державі слід надавати великої ролі у формуванні нації? Адже Ман датує перші впливи держави десь із 1700 p., а справжнє її втручання у суспільне життя після 1792 р. Принаймні у XVI ст. серед аристократії та буржуазії Англії й, можливо, Франції, Шотландії, Іспанії та Швеції, звичайно, були почуття державності. Доводити, ніби це були не «справжні» нації, означатиме, що нема сенсу говорити про нації аж до кінця XIX ст., коли, як запевняє Вокер Конор, широкі маси вперше отримали громадянські права. Однак, якщо й не можна сягнути так далеко, все ж слід припускати давніше існування «націй», за винятком хіба що військових капіталістичних держав.