Читать «Націоналізм: Теорія, ідеологія, історія» онлайн - страница 51

Звісно, віра у родинні зв’язки чи міт про спільне етнічне походження не обов’язкова, адже вона, як правило, не збігається зі справжнім біологічним походженням та реальними історичними фактами. З іншого боку, у вивченні націоналізму мають значення не події, а почування, які беруть гору в конкретному випадку. Віра у спільну предківщину грунтується не на фактах і здоровому глузді, а на сильних і нераціональних (не на ірраціональних) почуваннях представників нації. Привабливість і мотиви таких почувань можна дослідити, але їх годі пояснити раціонально. Намагатися це зробити, значить легковажити глибиною й силою національної віри.

На переконання Конора, нації — це всього-на-всього самоусвідомлювані етнічні спільноти. Тоді як для означення й характеристики етнічних спільнот самоусвідомлення не обов’язкове, нації найголовніше мають бути самовизначеними. Таким чином, етнічні спільноти можна розглядати, як «донаціональне населення» і потенційні нації. З іншого боку, оскільки нації повністю самоусвідомлювані спільноти й стали масовим феноменом, випливає, що вони можуть зародитися тільки тоді, коли більшість її представників національно свідомі. На практиці, за умов демократії це значить, що більшість повинна брати участь у суспільному житті нації і, на думку Конора, це своєю чергою, означає необхідність надання їй виборчих прав (там же: 98— 103).

Як виявилось, переконання Конора викликали гостру критику з боку прихильників переніалізму та примордіалізму. Адже його теорія постала, як радикальний тип модернізму, хоч і вельми особливий його різновид. Конор дійшов висновку, ніби нації зародилися тільки на початку XX ст., коли більшість представників нації, зокрема жінки, стали брати участь у суспільному житті, а насамперед у виборах. Звісна річ, вже ніколи не стане відомо про думки й почування давніх селян. Але насправді тільки після 1789 p., коли до догми, що «іноземні звичаї — неприйнятні звичаї», приставало дедалі більше етнічно свідомих людей, поступово стали зароджуватись нації. І в цьому процесі модернізація та громадські контакти виявились важливими каталізаторами. Через встановлення регулярних контактів, модернізація парадоксально розділила людей і зробила їх самосвідомими щодо того, де вони під керівництвом імперської влади повинні культурно асимілюватись (там же: 169–174).