Читать «Націоналізм: Теорія, ідеологія, історія» онлайн - страница 55

Відповідь можна знайти в означенні самого Бруйлі для першого націоналістичного твердження, а також у його відмові визнати націоналістичним рух за незалежність Сполучених Штатів 1776 р. На його думку, тринадцятьом американським колоніям бракувало культурної ідентичності, «виразної та особливої ознаки», яка дала б їм змогу виокремитися з метрополії та уникати впливу британських правителів. Поселенці були британського походження, були християнами (переважно протестантами), як і їхні гнобителі, розмовляли англійською мовою. Але ж наголошування на культурному критерії ідентичності не збігається з суто політичним означенням націоналізму. Так само, усвідомлення Бруйлі сили мітів і обрядів, про що вже йшлося в розділі 2, не відповідає його винятково політичному тлумаченню націоналізму. Теж можна сказати й про решту політиків-модерністів.

Підемо далі. Мирослав Грох (1985) дослідив кілька східноєвропейських націоналістичних рухів і виявив спільні закономірності їхнього поширення. Спершу від невеликих гуртків науковців, письменників та художників, які ретельно розробляли ідею нації (стадія А), ідея ширились через патріотично налаштованих агітаторів, викладачів та журналістів (стадія Б) до ширших верств населення, які й доносили її середнім і нижчим класам та масовим рухам (стадія В). Інакше кажучи, це пряме поширення ідеї від еліти культурної до еліти політичної, а далі до масової мобілізації; у цьому разі «культуру» нема як відокремити від «політики».

Але для розуміння ситуація може стати куди складнішою. Ґрунтовно вивчивши ірландський націоналізм та гельське відродження, Джон Гатчинсон довів, що політичні націоналістичні рухи, мета яких здобуття держави й рух за незалежність, часто доповнюються культурним націоналізмом, мета якого належне вирізнення однієї культурно відродженої корінної спільноти в межах надії. Культурні націоналістичні рухи переймаються насамперед проблемами культурної ідентичності, соціальної гармонії та моралі; ці проблеми для них першочергові й не залежать від жодних політичних дій та виражень. На практиці, культурні й політичні форми націоналізму нерідко змінюють одна одну, тому націоналісти переходять з однієї течії до іншої. Якщо ж політичний націоналізм нерішучий у досяганні своєї мети, культурний націоналізм спроможний заповнити прогалину собою, нагромаджуючи суспільні культурні ресурси, коли й ця енергія спадає, то зароджується новий політичний рух націоналізму. Тому націоналізм не може обмежуватись політичними або ще якимись рамами, а протистояння «політики», «культури» та «етнічної належності» позбавляє змоги прийти до розуміння таких складних феноменів, як нації та націоналізм (Hutchinson, 1987: розд. 1; та 1994: розд. І).

Гатчинсонова широкомасштабна критика зачіпає й іншу проблему: ставлення культури до модернізму. За новітнього періоду рухи культурного й етнічного відродження здатні набути неабиякого поширення, але їх годі помітити за іншої доби. Справді, сучасним культурним націоналістам слід відібрати з прадавньої низки етнічних символів, мітів і пам’яті такі, які б мобілізували «народ» до участі у відродженні нації. Сам факт, що вони чинять саме так, схиляє до думки, що