Читать «Постріл» онлайн - страница 19

Досягнувши четвертого поверху, Вітька завис і зазирнув у відчинене вікно. Перед вікном сиділа Ольга Дмитрівна в халаті і з рушником на голові.

Посміхаючись, Вітька дивився на неї.

Вона оглянулася, зойкнула з переляку.

Вітька скорчив страхітливу пику.

Ольга Дмитрівна схопилася з пуфика, зачинила вікно, засмикнула фіранку.

Задоволений своєю витівкою, Вітька глянув униз, бажаючи побачити, який вона зробила ефект, і раптом побачив у дворі Шаринця.

— Де Білка? — запитав Шаринець Шниру.

— Не знаю.

Вітька спустився вниз, зіскочив з драбини,

— Тобі чого?

— А тобі чого?

— Ну й чухрай звідси!

— Ти, Вітьку, один, а я не один.

— Плював я на твоїх, ти моїх не чіпай.

— Діждешся! — пригрозив Шаринець і потюпав з двора.

Вітька знову піднявся по драбині. Ризиковано балансуючи на пруті, дотягнувся до вікна, взяв банку, що стояла на підвіконні, встромив у неї палець, набрав варення і відправив у рот.

Хлопчики криками й сміхом висловили своє захоплення.

У наступному вікні, поверхом вище, Вітька побачив парочку, що цілувалася.

— Сусіде, що робиш?

Парочка оглянулася, дівчина вискочила з кімнати.

У вікні наступного поверху вусатий дядько зосереджено уминав за столом великий шмат сала.

— Дай шматочок!

Вусатий перестав жувати й вибалушився на Вітьку.

Бавлячись у такий спосіб, Вітька досяг верхотури драбини. Її край не торкався даху — обидва прути зламано.

Треба було здійснити найнебезпечнішу частину операції.

Сильно й розмашисто розгойдуючись, Вітька наближав верх драбини до даху і, коли вона досягла його, схопився за жолоб, підтягнувся, перекинувся на дах, водночас утримуючи драбину спершу ногами, потім руками.

Розтягнувшись на даху, гукнув униз:

— Нумте!

Спритно й швидко, наче мавпа, піднявся Шнира.

За ним, завмираючи від остраху, почав видиратися Фургон. Добувшись до середини, спинився, глянув униз.

— На мене дивись! — крикнув Вітька.

Фургон знову почав незграбно підійматися.

Вітька подав йому руку й перетягнув на дах. Після того, як упевнено дістався Паштет, Вітька відпустив драбину.

Хлопчаки внизу заздрісно стежили за їхнім сходженням. Вітьчине марнолюбство було вдоволене, і він крикнув униз:

— Привіт!

Через дахове вікно він спустився на горище, переліз через бантини, відкинув засувку на дверях. На сходовому майданчику чорного ходу сиділа Білка з мішком.

— Годину сиджу!

Він впустив її на горище, засунув засувку.

Уся компанія сиділа на даху.

Вітька дістав з мішка пляшки з лимонадом, тістечка, бутерброди, цукерки, відклав набік дві закупорені банки з монпансьє:

— Це в Крим.

Він знову спустився крізь дахове вікно на горище й сховав банки в комірчинці, замаскованій дошками та фанерою. На підлозі лежали матрац і подерта ковдра, на дошках, що правили за стіни, висіли листівки з краєвидами Криму.

Вітька повернувся на дах, відкоркував лимонад, розклав тістечка й цукерки:

— Наминайте! В Крим поїдемо — у вагоні-ресторані обідатимемо.

— Що за вагон-ресторан?

— Вагон, а в ньому столики, ресторан. Поїзд іде, колеса вистукують, а ти наминаєш, офіціант подає, що замовиш, а замовиш, що захочеш, — розмальовував Вітька майбутню поїздку в Крим. — Пообідаєш — і до себе, по тамбурах, з вагона у вагон, усе на ходу. Прийшов у свій вагон, укладайся спати, у кожного своя полиця — називають плацкарт. Не хочеш спати — дивись у вікно. Головне — зробити гроші.