Читать «Постріл» онлайн - страница 21

Хлопчики піднялися вище.

— Митарства перших радіоаматорів, — сказав Миша. — Такі, як ти, торують дорогу в майбутнє.

— Свідомість цього тільки й підтримує в мене бадьорість духу, — відказав Генка, підтягуючи жердини.

На восьмому поверсі з вікна виглянув білявий робітфаківець, підморгнув:

— Радіозайці?

— Ми зареєстровані.

— Ламатимете дах? Адже дах наді мною.

— Навіть не торкнемося, — заспокоїв його Генка.

Миша зробив те ж саме, що й Вітька: розгойдав верх драбини, перебрався на дах, утримав драбину. Генка передав йому жердини і теж перебрався на дах.

Вони не здивувалися, побачивши на даху Вітьчину компанію: вони самі лазили сюди свого часу погрітися на сонечку. Але компанія була ворожа. І цей бенкет… Звідкіля таке їство? Крадене, в цьому не могло бути сумнівів.

Миша не хотів затівати розмови тут, на даху. Не місце.

Та Генка, як завжди, не зміг утриматися:

— Багато живете!

— Живемо! А що? — відповів Вітька, спокійно хлебчучи ситро із шийки пляшки. — Завидки беруть?

— Атож, — буркнув Генка, прикріплюючи жердину до димника.

Коли Миша натягував антену, Вітька, котрий лежав на його шляху, не ворухнувся. Миша переступив через нього. Вітька вишкірився.

Пересвідчившись, що спуск висить добре, між вікнами, Миша й Генка спустилися крізь дахове вікно на горище, перелізли через бантини й підійшли до горищних дверей.

— Влаштували нічліжний будинок, — сказав Генка й відірвав засувку. — Сам краде, — провадив він далі, спускаючись з Мишею по драбині, — і маленьких привчає. Ось тобі й диспут! Чхав він на наш диспут. Його треба ізолювати.

Опинившись у дворі, вони натягли дріт, що звисав з даху. З вікна виглянув Славка.

— Приходь, зараз будемо слухати, — сказав Генка.

— Гаразд!

У цей час з під'їзду вийшов Валентин Валентинович Навроцький, цього разу не в світлому, а в темно-синьому бостоновому костюмі.

— Здрастуй, Мишо!

— Гутен таг! — відповів Миша.

Навроцький удав, буцімто не помітив глузування.

— Радіо влаштовуєте?

— Намагаємося, — відказав Генка.

Миша пильно й вивчально роздивлявся Навроцького.

Навроцький відповів йому тим же поглядом. Так деякий час вони мовчки дивилися один на одного.

По паузі Навроцький сказав:

— Радіостанція Комінтерну незабаром почне свої передачі. Так, у всякому разі, пишуть у газетах.

Миша мовчав.

— До речі, — вів далі Навроцький, — на даху ви часом не зустрілися зі своїм недругом?

— З яким недругом?

— З цим, як його, Альфонсом Доде, так, здається, його називають.

— Його звати Віктор Буров, — похмуро відповів Миша.

— Можливо. Якраз перед вами зі своїм акціонерним товариством видерся на дах.

— Горище — його постійне місце проживання, там і ночує, — сказав Генка.

— Я приголомшений, — сказав Навроцький. — Він так легко відбувся. Розмахував фінкою, а його потримали годину в міліції й відпустили.

— Він нікого не зарізав, — заперечив Миша.

— Але ж була спроба.

Навроцький мав рацію, але Миша не хотів з ним погоджуватися.

— Я гадаю, що тільки була спроба похизуватися своїм ножем.

Навроцький засміявся:

— Він хвалько, виявляється, через те його й називають Альфонсом Доде… Однак, бачте, сьогодні він хизується ножем, завтра пустить його в хід. Ми в товаристві «Друг дітей» часто стикаємось з подібними ситуаціями — один негідник псує десяток дітей: вони так само заводять ножі.