Читать «Золоті Ворота» онлайн - страница 124

* * *

Розлітаються миті, мов листя осіннє, Кожна мить — цілий світ! А у серці мовчазне одвічне квиління: Як затримати той політ? Як спинити розлуку, наповнену болем, Той розрив пуповини душі? Тіні пам’яті тонуть у життєвому полі. Б’ють у серце думок гармаші…

* * *

Диво-сни, не сковані законом, Відкривають браму до Свободи, Із тілесним попрощавшись лоном, Небувала виросла Природа. Воскресають мертві Побратими, Розквітають зела чародійні, Розгортає диво світ незримий — Радісний, прекрасний і надійний… Корінь Волі, джерело натхнення, Не щезай, не висохни ніколи, І посій в пилюку повсякдення Квіти у сновидному роздоллі… І тоді, як зморені світила Захолонуть в темному просторі, Хочу я, щоб Серце запалило В світі Сну нові, чаклунські зорі!..

* * *

Моїм супутницям

Правічна радість, священний трепет На тій межі, що зветься смертю… Щезають маревні вертепи, Замком таємним з правік заперті… Підняти парус — і в чисте море, У таємничість Праокеану! Пусті страхи душа поборе І попливе в краї незнані… Хай виринають дивосвіти В стихійнім танці світил та духів, Сади промінні розвинуть віти І Слово Боже торкнеться слуху. Лиш не жахайся межі тієї, Яка з правіку зветься смертю, А прагни мужньо понад нею, До Бога крила розпростерши…

11 лютого 1981 — 1 січня 1982 р.

Вірші для Доні

1974–1984

Колискова

Зорі ховаються, ніченька тане, Сонечко ясне встає із туману, Верби вмиваються росами чистими, Міниться обрій хмарками барвистими. Все так чудово, все так спокійно, Всесвіт задумався — ласкаво, мрійно. «Горя немає, — шепоче зірниця, — То лише сниться… То лише сниться…»

1974 р.

Снігова баба*

Витала в небі мала сніжинка, Білокрилесенька янголина. Серед хурделиці-заметілі З неба злетіла, в наметі сіла. Ішло дівчатко яснооке, Зліпило сніжку крутобоку. Упала сніжка з рук дитини, Та й покотилася в долину. А по дорозі снігу-снігу Навертюхалося в тому бігу. Була сніжинка — тепер бабище, Пухка потвора, снігомарище. З вугілля очі, рот і вуха, Відро помийне для капелюха, Із моркви ніс, мітла для сміху, На глум дорослим, малим — на втіху. Зима лютує, тріщать морози, У серці баби холодні сльози. Ночами бабу кличуть зорі У небо ясне, у даль прозору. Як з її тілом здолать тяжіння, Гидкого збутися чортовиння — Нехай бере собі, хто хоче, Відро помийне, з вугілля очі, — А їй би тільки простори ясні, Кружляння в небі, політ прекрасний! А я дивлюся, а я сміюся: — Не плач, бабище, не плач, бабусю! Засяє сонце, весна прилине, Тебе підніме у небо синє, І ввійдеш ти в легку хмарину. У білокрилу янголину, Минуть морози, дитячі глуми. Холодні ночі, похмурі думи. Тебе чекають простори ясні, Кружляння в небі, політ прекрасний.