Читать «Золоті Ворота» онлайн - страница 117

8 серпня 1979 р.

Наперекір*

Всьому наперекір, усім наперекір Летіти в ніч, Зірвати сітку снів, вдихнути сяйво зір, Почути їхню річ! Про що вони дзвенять, про що мовчать вони Віки, віки? Що сіється вночі на зоряні лани? Людські думки! О розуме їдкий, о розуме хисткий! Не сій же зла, Щоб в зоряні жнива, у день отой святий Любов цвіла! Всьому наперекір лиш правдою засій Той дивосвіт, Крізь громи катівень, крізь пекла буревій Спіши в політ! Усім наперекір, всьому наперекір Будуй мости! Одна нога в пітьмі, а друга — поміж зір… То будеш ти!

20 жовтня 1979 р.

Матері*

Рідна моя і замучена птахо, Бачив тебе я в тривожному сні… Свічку несла ти до чорної плахи, Щоб присвітити дорогу мені. Та не було мене там, на помості, Лише вугілля і зморений жах… Ти голосила на чорнім погості Й помандрувала по диких світах… Біла сорочка, мов привид, з’являлась В чорних проваллях, у ямах темниць, Свічка твоя миготливо сіяла В тисячах жадібних, дивних зіниць. Та не знайшлось поміж них твого сина, Вийшов давно я з тілесного сну, Птахом полинув на Україну, Щоб проспівати тобі про весну. Чуєш, матусю, чуєш, кохана, — Ось над тобою летять журавлі, Тхне курликання — пісня світання, — В ній мої радощі й тихі жалі. Чуєш — торкаються клени до шиби? Я сповіщаю про дивний приліт. Давні блукання, і сльози, і хиби — Все потонуло у вихорі літ! І лише очі твої, ніби свічі, Понад віками палають мені… На дивовижне, на зоряне віче Підемо разом в блакитному сні…

27 лютого 1980 р.

* * *

Із суєтного терзання увійди в тисячоліття, Обніми душею вічність і пливи у всебуття, Хай летить усе мізерне за вітрами, ніби сміття. Все лукаве і обманне щезне хай без вороття, Хай на попелі руїни голубіє нове віття І на обрії чарівне розгортається життя.

28 лютого 1980 р.

Сестрі

Сестро моя — полонянко віків, У очах твоїх туга і жаль. Через темряву слів, понад куряву снів Поспішаєш у даль. То ведеш волохатих синів Крізь болота первісні й мости, То очолюєш тих вояків, Що із смертю на «ти»! То долаєш варяжські моря, Відкриваєш десь землі нові… І сія над тобою зоря, На стовічній твоїй голові. І прийшла ти цей раз до Дніпра, Ще дитям із того корабля, Де Учитель, що вік не вмира, Щось нам шепче здаля… І кипить дивна сила в тобі, Замерзає в тілесній труні, Знемагає в тяжкій боротьбі… Видно це — лиш мені! Збережи, збережи той напій Для епох небувалих і ер! Буде свято ясне, буде бій — Не такий, як тепер! Спалахнуть міжпланетні моря Кораблями далеких світів, Нас покличе кохана зоря До вогненних братів! І в Мовчання повернемось ми, Де зустрінуться рідні серця, Де з’єднається з нами — дітьми Рідна Мати — Лицем до Лиця…