Читать «Золоті Ворота» онлайн - страница 115

Квітень 1978 р.

17 червня 1775 року*

Кругом — чужі полки. Горить кохана Січ. Навіки козаки Ідуть у темну ніч… А Хортиця мовчить — Зґвалтована вона. І чайкою ячить Вкраїнська далина. Довкола йде пітьма. Почався рабський день, Віднині вже нема Походів і пісень, Віднині вже земля Породить наймитів, А дума звеселя Тепер своїх катів. Лиш тлітиме в житті Надії пломінець, Що стане в майбутті Початком наш кінець… Кругом — чужі полки, Горить кохана Січ… В безсмертя козаки Ідуть крізь темну ніч…

17 червня 1978 р.

Балада про кобзу

Йде кобзар із Києва до Січі, Слуха мову степу і Дніпра, Сльози України ревно лічить, На сумлінні боліснім збира. Очі пісні дивляться у душі, Хоч немає видимих зіниць, Віща дума боляче ворушить Серце у дівчат та молодиць… Кобзаря запрошують у гості, Як же на той поклик не піти?! Зерна пісні засівають простір, Щоб безсмертним рястом прорости. Ветха кобза плаче і сміється. Там засмутить, інде — звеселить. Щедрими дощами озоветься, І заповнить грозами блакить… …………………………………. Знов шляхи — далекі, невеселі. Половецькі баби серед трав… Проминувши чигиринські села, Той кобзар на сонці задрімав… Та співцеві спиться і не спиться… Маряться козацькі береги… Раптом чує — стугонить землиця! І збагнув, що близько вороги. Коні злобно рвуть стальні вудила. Де ж ви, козаки-товариші? Став кобзар самотньо на могилі, Кобзу заховав у спориші… І над нею чарівницьке слово Молитовно вимовив співець… …………………………………. Дума в Січі не лунала знову, Невблаганний наступив кінець. Але кобзи чужинецька сила Не знайшла в сухому бур’яні, Від заклять пішла вона в могилу, Причаїлась десь у глибині… Промайнули роки… чи століття? Дума не закінчилась оця! Прокотилось чорне лихоліття Від Карпат славетних до Дінця. Як на Україні потемніло — Задзвеніла кобза з-під землі… Про дива ті жито шелестіло, Стукали у кузнях ковалі. Про ту казку мовила малеча, Граючись в пилюці на шляху, Клекотом орлиним і лелечим Слово те звучало в ніч глуху… І відчувши чарівницьку силу, Схаменулись люті вороги, Кинулись до Віщої Могили, Взявши і лопати, і плуги. Що копнуть — а кобза не дається, Поринає в землю, в глибину, То вона ридає, то сміється, Котить над Вкраїною луну! Глибше, глибше риють посіпаки, Жовкне під могилою трава… Що таке? Немає кобзи й знаку, А вона гучнішає, співа! Проростає в землю України, Сонячними струнами гуде, Обнімає пісню солов’їну, Понад світом збудженим гряде! У нічному небі заясніло — Небувала жевріє Зоря! Всеосяжна Кобза забриніла… ВЕЛЕТНЯ ЧЕКАЄ… КОБЗАРЯ…