Читать «Елементал» онлайн - страница 40

Я шурхнув рукою у праву кишеню, потім простягнув йому за східним звичаєм обидві долоні, складені одна до одної. А коли їх розтулив, у його руці опинився мій «Сміт і Вессон».

- Що це?

- Сувенір, - сказав я і майже по панібрат ському йому підморгнув.

Частина друга

Скажи но, дядечку, адже не дарма Москва, спалена пожежею, віддана французам?

Так, були люди, були часи…

Я сидів у ресторані готелю «Росія», де призначив Ібрагімові «стрілку», і з вікна десятого поверху було видно шмат Красної площі із собором Василя Блаженного, схожим на редь ку хвостом догори, і навіть Спаську вежу Кремля, яка нагадувала здоровенного кілка, що його хтось забив тупим кінцем униз. Дивлячись по той бік масивної кремлівської стіни, я чомусь згадував троюрідного брата батькового дядька й уявляв, як цей чорт козі дядько стоїть за шторою одного з тих вікон, коли Сталін стрі ляє Блюхерові в лице. Мені б тепер такого родича. Але немає Сталіна і немає вже трою рідного брата батькового дядька.

Так, були люди… А тепер (якщо глянути з висоти цього московського хмарочоса) внизу повзають якісь непідковані блохи - ні тобі гусарів, ні уланів, ні драгунів, ні гармат, ні штиків. Хіба ось цей офіціант у червоній чу марці (ряжений), що підтюпцем подає мені го рілку «Русская тройка» (ну який же новий руський не любить швидкої їзди? - а я серед них найновіший, щойно отримав громадян ство), підносить оладки з чорною ікрою, осет риновий шашлик, ну, а далі побачимо. Може, ще дійдемо і до бичачих яєць.

Це я вдруге у своєму житті в Москві, уперше сюди нас привіз дядечко Толя чи не того ж року, як востаннє вийшов із Лук’янівської тюрми, коли проголосили Акт незалежности, й аятол ла вирішив справдити свою давню мрію - вистрелити з гармати на Красній площі. Друзі відлили йому козацьку гармату у Львові, і ми, зодягнувши шаровари та вишиванки, подалися зі своїм Сагайдачним на Москву. Найцікавіше те, що нас ніхто ніде не зупинив, ні в поїзді, ні в метро, і навіть на Красній площі, коли ми роз пакували гармату, всі показували на нас паль цями й гукали: «Ряжаниє, ряжаниє!» Дядечко Толя підніс сірника, гармата шмальнула дай Боже, і якби була набита не газетами «Незбо рима нація», а чимось серйозним, то не знаю, чим би усе скінчилося. А так тільки збіглися каґебісти й міліціонери: «Что такоє, кто ви такіє?» - і дядечко Толя їм пояснив, що це деле ґація з Києва прибула привітати російських старших братів із Днем їхньої незалежности.

«Молодци хахли», - сказав тоді один симпа тичний каґебіст демократ і навіть допоміг нам донести гармату до метро.

А свої ні, свої нам ще довго вибивали ребра й зуби, поки я одного разу також не витримав, перевірив себе на вгодованому беркові*, що мав якраз таке підборіддя, як обчас мого черевика. І коли я зробив йому цю примірку, то берка списали з міліції за інвалідністю, а мене вибра кували з університету за участь у незаконному військовому формуванні, дарма що такого формування фактично не було, а була тільки погрозлива назва «Холодний Яр» і, звісно ж, найстрашніше українське гасло «І повіє новий огонь з Холодного Яру». Щоправда, цього гасла вже ніхто не боявся, окрім самих україн ців, які увічнили його лише в назві горілки і пили переважно за те, щоб ніколи не було війни.