Читать «Елементал» онлайн - страница 21

- Хінкалі будуть через десять хвилин. Уже вкинули в окріп. Може, чогось закусити?

- Ні. Пізніше принесеш каву.

- Даремно ти, - сказав він. - Нормальні телиці. Можна з готелем.

- Я поспішаю. Якби ти мені організував колеса, то це було б щось.

- Куди їхати?

- В Осетію. Скажімо, до Моздока, можеш?

З під його третьої брови під носом вирвався свист.

- Це ж довкола всієї Чечні.

- Не всієї. Тут кілометрів триста. Я плачу.

- Скільки?

- Дві сотні.

- Треба подумать. Подзвоню, спитаю.

Він пішов на кухню, а я випив, і треба сказати, горілка була непогана, хоча, звичайно, не «абсолют».

Та, що пропонувала ближче знайомство, здалеку підняла до мене келих із шампанським, я кивнув і теж підніс свою чарку.

Зате хінкалі були перфектні - тісто тонке й ніде не прорвалося, фарш пустив смаковиту юшку, яка приємно обпікала в роті. Переді мною стояла така величезна тареля цих кав казьких «вареників», що вже не тільки дівчата, а й решта відвідувачів з цікавістю поглядали в мій бік.

- Смачного!

Я підвів голову і побачив міцного хлопця з глибоким червоним шрамом упоперек лоба - дивно, як його голова не розкололася навпіл.

Він сів за мій стіл навпроти і також кутуляв щелепами, але не хінкалі, а жуйку, на його вузлуватому вказівному пальці подзенькували ключі, і я здогадався, що це так швидко прибув водій, який не проти заробити цієї ночі двісті баксів.

- То куди їдемо? - спитав він.

- В Моздок.

- Прямо зараз?

- Ні, після того, як вип’ємо кави. - Я акуратно складав на край тарелі скручені з тіста «пуп’янки», в яких не було м’яса, і коли їх там лежало вже три десятки, витер серветкою губи.

- У тебе з документами все нормально? - спитав він.

- Не хвилюйся. Нормальніше не буває.

Знов підійшов бармен, який встигав тут і за кельнера, поставив переді мною пиндюрку густої, як дьоготь, кави, подав рахунок.

- Домовилися? - спитав він.

- Так, - я відлічив йому дерев’яними вп’ятеро більше, ніж було в рахунку, і він пішов задоволений.

Я смачно закурив під каву товсту коротку сиґарету «Gitanes», яка зовні нагадувала «примак» дядечка Толі, але начинена була тютюном, а не кізяками.

- Тебе як звуть? - спитав я.

- Там.

- Що - там?

- Мене звуть Там.

- А мене - Тут, - сказав я. - Ти не схожий на прибалта.

- Мене звуть Тамерлан. Або Там.

Ну от, ще не вистачало тільки «голих онучат». А я хіба що казав? Чурек і сакля - все твоє.

- Ти ось що, Таме, постережи мою торбу, а я схожу помию руки. Після хінкалі, знаєш…

Краще вже відразу випробувати його на вошивість, ніж потім мати клопіт у дорозі.

Я вийшов до вбиральні і, поки мив руки, по глядав у дзеркало на свого неголеного, a la Miкi Рурк, писка, поки не вгледів у тому дзеркалі ще двох гицлів. Клацнула засувка вхідних дверей (навіщо її тут приліпили, якщо в туалеті були окремі кабіни?), в одного з них вигуль кнув у руці невеличкий револьвер, добре, що не мій «Сміт і Вессон», бо я вже подумав було, що почали трусити саквояжа, і той, з револь вером, став біля дверей, а другий рушив до мене.

- Гей, чувак, вивертай кишені!

Я знав, що чувак - це зовсім не чурек, зате ці сміливці не знали однієї давньої кавказької мудрости: якщо запрягаєш вола, то заходь ізза ду, щоб він не буцнув тебе рогами, а коли запрягаєш коня, то тримайся попереду, щоб він не хвицнув тебе ногою. Й оскільки я був усе таки швидше конем, ніж волом, хоча вже й вийшов з тієї ролі, яку навіяв собі у прізоні, то пружно відштовхнувся обома руками від стіни і, не повертаючись, так угатив копитом цього чувачка, щоб він, як більярдна куля, влучив у другого, а той уже як там вийде - чи в борт, чи в лузу. Для його довбешки чудовою лузою був пісуар, якраз за його розміром, ці пісуари ніби спеціально виготовляють десь п’ятдесятого розміру, і поки той, що не знав кавказької муд рости, осувався на кахляну підлогу, я його приятеля погладив по голівці також ногою, а потім узяв за тім’я і заплішив його макітру в той таки пісуар, мабуть, забитий, бо насподі стояла руда сеча, в якій плавали недопалки.