Читать «Елементал» онлайн - страница 18

- У дитинстві, - сказав я, - коли ми з хлопцями купалися в річці, то пірнали на вожака. Хто найдовше пробуде під водою, той і ставав вожаком. - І що?

- Вожаком завжди ставав я. Уже тоді я міг не дихати дві хвилини.

- Ну то можна вирушати, - сказав Ламбада. - Тільки не розумію, що тобі робити в Надтеречному районі. Там же ця банда*.

Давай краще я тебе здам Радуєву.

- У мене там пропала сестра, - сказав я.

_______________________________

* Надтеречний район контролювали проросійські угру пування Умара Автурханова, який був в опозиції до Дудаєва й очолював так звану Тимчасову Раду.

- Сестра? Вах! - зумівся Ламбада. - Як же вона там опинилася?

- Приїхав до Києва якийсь Біслан, сказав, що їм потрібні медики, вона повірила в казку про Робін Ґуда…

- Ай, погано, погано, - похитав головою Ламбада. - Там часто пропадають люди. Там гуляють ті, кого Росія спеціально випустила з тюрем. Лабазанов, який називає себе Робін Ґудом, колись тримав у руках все узбережжя Абхазії. Усі повії там були його.

- А що, - спитав я обережно, - у вас теж можуть бути будинки розпусти?

- Я чув тільки про один, - сказав Ламба да. - Але то в Грозному. Де кафе «Татабанья», біля Зеленого базару. Ні, тобі треба до Салмана Радуєва, сам ти нічого не зробиш. Може, Сал ман щось підкаже. А так ти можеш позбутися голови, і твоїй сестрі вже ніхто не допоможе.

Це справді було смішно - я лежав у труні з трохи відсунутим убік віком, яке за сиґналом Ламбади мав щільно прикрити над собою, лежав і не бачив, куди мене везуть, не бачив дороги, тільки відчував своїми кістками її глибокі вибоїни, залишені бронемашинами.

Труна пахла живицею, пахла сосною і таки відгонила смертю, недарма із живиці роблять ладан, яким обкурюють небіжчиків, і я вже трохи перейнявся цією роллю, особливо після того, як Ламбада припудрив мене якоюсь гидотою, і думав, що коли нас зупинять і розпізнають цю хитрість, то мене так і зако пають живцем у землю.

Ото вже сміху буде! Але мені стало непере ливки, коли Ламбада вигукнув «Кришка!» і зменшив швидкість, бо хоч то був сиґнал причинити віко, проте «кришка!» прозвучала для мене як «амба!» чи навіть «амінь!» Я щільно притяг на себе віко, склав руки на грудях і, заплющивши очі, нагострив вуха.

«Таблетка» зупинилася. Ламбада вийшов з машини і про щось гомонів із солдатами ( думаю, що в них теж був якийсь інтерес до Ламбади, наприклад, стосовно «травички»), аж раптом відчинилися задні двері «таблетки» і хтось запитав:

- Чоловік чи жінка?

- Мужик, - сказав Ламбада. - Росіянин.

- Ану відкрий!

Я затамував подих.

- Ні, я боюся покійників. А раптом він оживе, - сказав Ламбада і голосно засміявся.

- Краще відкривай уже сам.

Потім він розповів, що копар справді потягся рукою до віка, але в останній момент передумав. Адже, якби покійник виявився живим, то міг би сипнути автоматною чергою.

- Навіщо йому зайві клопоти, правда ж? - сміявся до мене Ламбада, а я за всю дорогу вперше попросив у нього дозволу закурити в труні. І це теж було чорті й що: лежить собі в домовині покійничок, посмоктує цигарку, тільки й того, що не попльовує в стелю.