Читать «Елементал» онлайн - страница 17
Василь Шкляр
Тим часом Єльцин візитував у Хабаровську.
На черговому бенкеті він саме перехилив білої і ще не встиг закусити, як відповідальний за урядовий зв’язок офіцер доповів, що на дроті Михаїл Барсуков.
- Борсук підожде, - сказав Єльцин і заходив ся вминати сибірські пельмені, потім спохо пився: - А, Барсу у уков!
Він вийшов до порожньої сусідньої зали для конфіденційної розмови, але всі почули звідти несамовитий крик:
- Це правда?! Не зосталося мокрого місця?
До застілля Єльцин повертався пританцьо вуючи, а тоді пішов у справжній танок, плес каючи себе по колінах, як цирковий ведмідь. Але пізніше він, напевно, все таки згадав досвід своїх середньовічних попередників, які воліли бачити не «мокре місце» від заклятого ворога, а його відтяту голову. Згадав. Бо ніхто з учасників тієї операції так і не отримав «героя».
Інакше розповіла про загибель генерала його дружина Алла Федорівна. Вона всіх запевняла, що після смертельного поранення її чоловік жив ще дві години і помер у неї на руках. Утім, як казав колись той таки генерал, вдови мають свій особливий погляд на такі речі. А ще він казав, що найцікавіше настане тоді, коли мертві почнуть вертатися з того світу. Так воно чи не так, але саме з кінця того квітня федерали заметушилися в пошуках усіх родичів генерала.
Ніхто вже й не приховував цього ганебного полювання, і на російських блокпостах навіть з’явилися фотографії розшукуваних.
Хасав Юрт лежав на краю Дагестану, однак тут жили переважно чеченці, і всі вони добре знали Лечо Гелісхана на прізвисько Ламбада, до якого мене й послав дядечко Толя, забезпечивши посвідкою кореспондента газети «Незборима нація», відряджувальним посвід ченням та клопотанням до всіх органів влади на ксерокопії депутатського бланка.
Ламбаду так прозвали, напевно, за його ве селу вдачу й моторність, хоч важко було зрозу міти, звідкіля бралася та веселість у чоловіка, який не мав лівої руки і правого ока, а до того ж їздив, вважай, на катафалку, тобто їздив на машині швидкої допомоги, яку приватизував ще до війни і називав не інакше як «таблеткою».
Але це таки був і катафалк, бо Ламбада часто перевозив у ньому мертвих, перевозив загиблих до їхніх домівок, і то вже стало сумною профе сією цього веселого чоловіка, який, щойно почувши, звідкіля і від кого я приїхав, спитав:
- А ти знаєш, як чеченці кажуть на сірники?
Ні? А так, як і українці - сір ни ки! - вигукнув він і зареготав на радощах, що в нас так багато спільного, і частував мене галушками, які, що правда, чеченці готують не з салом, а з м’ясом, і казав, що він мене може перевезти на своїй «таблетці» навіть у Туреччину, бо його знають на всіх блокпостах.
- Ти можеш довго не дихати? - спитав Ламбада.
- Як… не дихати?
- Ну, тобі доведеться їхати в труні. - І цілу дорогу не дихати?
- Та ні, - сказав Ламбада. - Якщо відкриють віко. Лице я тобі трохи підмалюю, але треба буде не дихати. І не сміятися. Бо це дуже смішно, повір мені, це дуже смішно - живому лежати в труні й не дихати. - Ламбада засміявся, наче показував, як це воно буває смішно, і його порожня очниця також сміялася.