Читать «Елементал» онлайн - страница 15

Можливо, тоді я вперше відчув, що таке перевтілення чи, певніше сказати, обмін тілами.

А потім… Потім завжди не так, як спочатку.

Вранці Лі сказала:

- Я знаю. Ти більше не прийдеш.

- Лі, ти класна. Я тебе люблю.

- Але не кохаєш.

- Ні, - сказав я. - Тільки люблю.

- Ти будеш її шукати? - спитала вона.

- Буду.

- Якщо знайдеш…

- Передати вітання?

- Ні, скажи, що я її ненавиджу.

Перед Хасав Юртом ми вперлися в росій ський блокпост, і мій водій, не чекаючи за прошення, вийшов з машини. Двоє солдатів з автоматами уже були поруч.

- Куди проти ночі?

- Везу пасажира. У Хасав Юрт.

- Документи!

Другий визвірився до мене:

- Вилазь, чого розсівся?

Я вийшов і подав йому «червонохресну» посвідку, на якій красувалося поличчя мосьє Дюшана, тобто моє фото.

- А це що за хрестовий валет? Вань, прикинь.

Він підійшов до «Вань», в якого, либонь, було більше звивин, бо той спитав:

- У комітет біженців?

- Так, - сказав я.

«Вань» повернув мені картку.

- Хрест козир, - сказав він тому, що мав менше звивин. - Відчиніть баґажник.

Там була каністра з бензином та ще запаска.

- Що в сумці? - глянув він на заднє си діння. - Відкрийте.

- Гостинці, - сказав я і подав йому пляшку «смирновки».

- Не отруєна? - задоволено хихикнув той, що мав у макітрі менше звивин.

- Ну ти, не нахабній, - дорікнув йому «Вань». - Проїжджайте.

Ми рушили далі, і мій водій довгоносик сказав:

- Тепер вони мене засікли. Я змушений буду повернутися.

- Повернешся, - сказав я, бо від самого по чатку не збирався їхати з ним далі Хасав Юрта.

Тим більше в Кизляр. Я не хотів, щоб хтось знав увесь мій маршрут, навіть Пелен, і якби мав таку змогу, то не світив би своїм посвідченням. Мені потрібен був інший водій і маршрут з най меншою концентрацією військ, щоб до ранку потрапити в Інгушетію. Саме там у гірській місцині на мене чекала Чиясь донька, а її ближчим часом виглядали в Марселі.

Чиясь донька. Я вже, здається, здогадувався, чому мене не послали сюди раніше, коли ще дерева не вкрилися листям і в цих краях було відносно спокійніше. Бо все сталося зовсім недавно. Про смерть генерала світ дізнався 22 квітня.

Директор російської контррозвідки Барсуков те й робив, що тарабанив по телефону в опергрупу ФСК у Чечні і кричав прямим текстом: «Коли ви привезете голову Джо? Мене президент щодня трахає у хвіст і в гриву!» То була правда, бо нещодавно з цієї посади злетів Степашин, якому Єльцин не міг пробачити генералову недо сяжність.

Спершу йшлося про полон Дудаєва, але згодом стало очевидним, що росіянам це не до снаги, і кільканадцять замахів на життя Дудаєва також не принесли успіху. Врешті решт науково технічний відділ ФСК звернувся до Барсукова з цікавою пропозицією. За даними розвідки, Дудаєв часто користувався супутниковим телефоном «Інмарсат», подарованим йому американцями, і вчені виготовили прилад, здатний перехопити промінь, що йде від «Інмарсата» на супутник. Так з’явилася можливість зафіксувати координати абонента й передати їх на літак бомбарду вальник. Щоправда, коштувала така цяцька півтора мільйона доларів, але Єльцин без вагань дав згоду, ще й пообіцяв декому «героя» в разі успішної операції. 21 квітня 1996 року російський літак даль нього радіолокаційного виявлення А 50 з тим таки приладом на борту почав кружляти над Чечнею на висоті 22 тисячі метрів.