Читать «Елементал» онлайн - страница 12

- Куди? - спитав він, уже переходячи на четверту.

- До міста. А якщо зможеш, то й далі.

- Далі - це куди?

- В Кизляр.

- В Кизляр? - він повернув до мене своє носате, гостре, як сокира, обличчя. - А ти хоч знаєш, де той Кизляр?

- Знаю, - сказав я. - Кілометрів сто п’ятдесят.

- Це на вертольоті. А машиною вдвічі далі.

- Я плачу в обидва кінці. П’ятдесят баксів вистачить?

- Там розбиті дороги… І блокпости.

- Сто, - сказав я.

- Ні, п’ятдесят. Але тільки до Хасав Юрта.

А там можна взяти іншу машину.

- Добре, дорогою подумаєш.

- Тільки той… якщо можна…

Я дав йому новеньку п’ятдесятидоларову купюру і, відкинувшись на сидіння, приплю щив очі: базар закінчено. Сто, двісті кілометрів, тисячу… Яка різниця? Земля кругла й малень ка, як макове зерня.

Минулого разу я проїжджав цією доро гою ранньої весни, ще й «зеленка» не поповзла горами, і світ видавався мені зовсім інакшим, і сам я тоді був не таким, як тепер, хоча вже й спізнав, почому ківш лиха. Все пішло косо криво після того, як мене, майже відмін ника романо ґерманського факультету, призера Універсіади і взагалі чудового хлопця, ви перли з четвертого курсу університету за «злісну участь у парамілітарному формуванні». А щоб він, цей чудовий хлопець, не плакав, не журився, щоб він де небудь прихилився, то, звісно ж, оддали в москалі, де я два роки переганяв воду з калюжі в калюжу, чистив у позачергових наря дах картоплю, а під час марш кидків пер на своїх плечах пудового «красавчика»* і когось із тих здохляків, що, вхоркавшись, пускали піну, падали з ніг і підводили всю отару.

______________

* Так чеченці називають кулемет Калашникова.

Першого року служби я ще мав утіху від Асиних листів (коли вона, студентка медичного, вступила в нашу організацію і стала відвідувати заняття зі східних двобоїв, ми її називали Васею), а потім без жодного «прости про щавай» листи перестали надходити, і потяглася така нудьга, що ліпше б я став вовкулакою. Тоді вже точно перегриз би горлянку отому лейте нантикові суворовцю, який після кожної чер гової зірочки так напивався, що на пляжі стягував з дівчат трусики й відразу позбувався тієї зірочки, а тому міг командувати лише «губою» і вже там до безтями згонив злість на арештантах. Та я не думав і не гадав, що ще більша нудота напосяде на мене разом із дембелем, що вже через тиждень другий розко шувань тією волею у рідному містечку Миро нівці мені все так остогидне, що готовий буду тікати на край світу.

Я знав, що життя тепер паскудне, але все таки думав, що воно тече й змінюється, і раптом побачив, що ні - це суцільне болото без просвітку й звуку, я побачив довкола себе німих смердів, які не отримують зарплатні і мовчки, як худоба, ходять на роботу, селянам платили за їхню каторжну працю гівном тієї ж таки худоби, тобто гноєм, аби сіроми вдобрили свої городи і не виздихали з голоду, і ось вони, ці забиті, затуркані смерди, з усіх останніх сил раділи, що немає війни, і відкривали роти тільки для того, щоб проклинати тих, хто здобував їм цю нікчемну суку волю.