Читать «Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини» онлайн - страница 79

Уже п'ятнадцятого грудня 1919 року в м. Липівці починаються напівофіційні переговори представників обох українських армій про об'єднання під одним командуванням. Бажання боротися спільно за спільний національний ідеал було надто велике. А 24 груаля 1919 року в м. Вінниці вже був підписаний формальний договір між обома арміями про злуку. З боку дніпрянів цей договір підписали полковник Никонів, полковник Вишневський, четар Всремієнко і четар Макаренко. З боку галичан — отаман Лисняк й четар Паліїв. Військо без великого зусилля усувало зі свого шляху те сміття, що мало ділити нас на два табори. Хибна та шкідлива політика двох урядів, дніпрянського і галицького, все ж виявили безсилою для того, щоби роз'єднати військо. Обставини бойового життя часом вимагають рішень, які, на думку зовнішнього глядача, е зрадою, але ці обставини часом творять чудо.

Само собою, що всі дрібні відділи і представників окупаційної які потрапили нам до рук, наші відділи нищили в цій смузі маршу армії. У своїй боротьбі проти Росії ми не можемо керуватися законами війни, бо наш ворог не визнає нас воюючою стороною; наших полонених розстрілюють росіяни за «ізмену атєчєству». Росіяни вважали, що Українська Армія більше не існує. Українців з Галичини вони називали «австрійцями» і гадали, що галичани лобровільно, як звичайні кондотьєри, будуть собі воювати і воювати, одержуючи банкноти видання «вооружонних сіл юга Росії». Наш прорив між Козятином і Калинівкою та вихід у район Липівці був цілком несподіваним. Здивування росіян, що мостилися міцно засісти в повітах та губерніях на посадах різних губернаторів, іправників, приставів тощо, можна порівняти хіба з тим, якби в наші часи, як уже мало хто вірить в чуда, з'явився б з-під землі мертвець і почав порядкувати в хаті. Та ше й як порядкувати! На своєму шляху Українська Армія буквально змітала все, що нагадувало російська панування. Мертвець воскрає, і на «живих людей» напав жах, котрий неминуче гнав їх до вони мусили знайти собі смерть.

Випроваджаючи військові ешелони на фронт 9 грудня «Подільський губернатор», що перебував у той час у Вінниці говорив: «С украінцамі пакончєно. Сейчас у нас одін враг — большевікі, а с нім то ми справімся. Богатий край разцветьот под управлєнієм русекого правительства…» А вже 11 грудня, забравши свої манатки, утік до Одеси, щоби більше не вернутися. «Господін губернатор» мотивував свій від'їзд так: «Развє можно работать такіх условіях, когда в любой момент могут прійті к тебе в дом і зарезать в кроваті, как поросьонка…» З наближенням до Липівця усе, що було і нагадувало російську владу, частково згинуло, а частково пішло на південь, розносячи пошесть жаху.