Читать «Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини» онлайн - страница 46

Інший настрій виявили самостійники. Невідомий мені білявий старшина, під сорок років з роду, запевняв усіх, що буде повстання, проти росіян. Він не говорив, що саме треба робити, тільки переконував, що повстання є неминуче, що, можливо, воно є одиноким виходом, але воно потягне за собою руїну і взагалі мало виглядів, щоби з повстання щось вийшло. Другий самостійник, з надзвичайним захопленням доводив, що єдиний вихід, то творити свою національну буржуазію, яка при гетьманаті видерла би владу з рук росіян. Як гадав він творити свою буржуазію і в який термін він надіявся видерти владу від росіян, залишилося таємницею сього імпульсивного патріота. Був там і п. А., надзвичайно порядна, щира і лагідна людина. Цей сказав мені:

— Їдьте до дому й робіть, що можете, аби не згинула наша справа. Думку свою ми будемо передавати вам, коли самі її матимемо. Одно тільки й знаю, що треба боротися, а як саме, покаже час.

Було небезпечно зараз же їхати з Києва. Нова влада ловила селянських делегатів, що десь у голосіївському лісі відбули з'їзд, а мене зовсім не кортіло вкупі з ними помандрувати в Лук'янівку. Переховавшись деякий час, я втік з Києва.

В Звенигородці була вже відома гетьманська грамота. «Звенигородська Думка» лаяла Скоропадського і закликала до опору. Обер-лейтенант був ні в сих, ні в тих. В його були гарні відносини з нами і тому він не знав, як порадити нам не лякатися. Він знав, що німецька команда в Києві підтримує гетьмана, але до сього часу не мав інструкцій, як поводитися з нами.

Ревеляції, зроблені «Звенигородською Думкою», оголошені накази Павловського і постанови соціалістів-революціонерів одтинали шляхи легального відвороту. Я пояснив нашим «активникам», що за гетьманом стоять німці, тому робити раптові виступи не мудро. Вирішено, що всі, хто явно виступав проти нової влади, мусять законспіруватися. До «бунтівників» належали: Демерлій, Капурловський, Титаренко, Кривда, Попик та інші.

В моєму розпорядженні було близько 10.000 рушниць, 43 кулемети, 2 гармати, 1 автопанцирник і значна кількість амуніції. Все хоронилося в складах, від яких ключі мав коморний Ткаченко, що підлягав мені. Варта коло складів стояла від комендантської сотні, що підлягала Павловському.

За чотири ночі всю зброю і майно розвезено по селах і роздано селянам «на всякий випадок». В останню ніч варта зробила симуляцію грабунку: поломила двері, порозкидала останки майна і т. п. В ту ж ніч зникли всі, не виключаючи й Павловського; зникла й ціла комендантська сотня, знищивши канцелярію комендантури.

Ранком я зчинив тривогу — телеграфував до Києва, до всіх, хто мав хоч яке-небудь відношення до «розграбованого майна». Побіг і до німців. Обер-лейтенант зразу думав, що я збожеволів. Тільки згодом переконався про правдивість моїх слів. Застукотів телеграф до Умані та Києва. Мене попросили почекати, а коло дверей поставили варту. Прийшлося чекати з п'ять годин. Нарешті мені подякували й попросили не виїжджати з міста, навіть запропонували дати підпис.