Читать «Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини» онлайн - страница 48

— А чи не зрадив ти ідеї, за яку ми разом боролися?.

Я рішився прийняти на себе керму рухом. Віддав категоричний наказ терпіти й чекати, поки я повернуся з Києва. На другий день я був уже в столиці. Зайшов до П., до М., до самостійників у «Батьківщину». Ніхто не взяв на себе сміливості дати відповідь, як поступити, що саме тепер треба робити, щоб не пошкодити загальній справі. М. говорив, що взагалі не варто кров проливати в боротьбі; П. цікавився, чи дуже різатимуть селяни панів та жидів. Самостійники дали цілу купу своєї літератури. Кермуючого центру не було; не було й окремих людей, які узяли б на себе відповідальність за той, чи інший напрямок роботи. Повертатися ні з чим не можна було. Переночувавши в Києві, я пішов до гетьманського палацу.

На диво швидко мене запросили на послухання. Я виклав свою справу П. для докладу гетьманові. За годину я вже говорив зі Скоропадським. У мене не залишилося твердого переконання, що карателі не робили з відома гетьмана, хоч П. і Скоропадський зо всієї сили обурювалися на провокаторів. При мені була написана телеграма з наказом відкликати карателів зі Звенигородщини; але при мені ж одержано телеграму-повідомлення, що карателі знищені селянами під м. Лисянкою. Більше нічого було чекати в Київі.

Вже у Хвастові зустрів я декого з адміністраторів Звенигородщини, що тільки з душами повиривалися від повстанців. По залізниці почувався нервовий настрій. На станції Цвіткове висів. Дальше потяги не йшли; зі Звенигородщиною не було зв'язку. Ніхто не знав, що там робиться. Випадково трапився знайомий кооператор, і ми вдвох поторохтіли на селянському возі до м. Шполи.

У Шполі ще була якась німецька військова частина, але загалом панували переляк і безлад.

Коли я став приторговувати собі візника жида, то величезна юрба нащадків Авраама оточила мене і з здивованням не тільки оглядала мене, але навіть пробувала доторкнутися, щоб переконатися, чи я не мара. Справді була рація дивуватися; в цілому повіті мабуть я один мав на собі старшинську уніформу, та ще й виявляв настирливе бажання їхати до Звенигородки, де вже третій день точився бій. Селяни нищили всіх, хто хоч трохи був схожий на «карателя-кадета», тобто носив старшинську уніформу.

3 властивою жидівській расі експресією, бажаючи перекричати всіх, молодий руденький жид інформував мене про ситуацію:

— Ой-йой, що тут було вчора!. Просто страх та й годі. Ранком німці вирушили на Топільну. Ой, як же вони йшли! Страх грізні були. А позад себе дві тяжолих кононади потягли. Але вже над вечір прибігли до Шполи у великому безладі; тільки одну тяжолую кононаду назад повернули, — друга, кажуть, зіпсувалася, тому вони її покинули.

Нахилившись до мого вуха жид прошепотів:

— Топіляни дуже побили німців і кононаду отняли. Страшно, що то за лишенько!

Не знаю, чи історія з «тяжолою кононадою» зробила більше вражіння на бідних жидків від мого вируху зі Шполи; вони залишилися з переконанням, що мене заколе граблями, або заріже косою перший же селянин, якого ми зустрінемо на шляху.