Читать «Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини» онлайн - страница 45

Так говорили про Вільне Козацтво вороги України. Можна уявити собі, як раділи вони, коли козацтво розформували.

Повстанча стихія

Після демобілізації Вільного Козацтва ми притихли й чекали на накази уряду. До Звенигородки повернувся з Києва М. Павловський, уже як командант повіту і «підполковник» (до того часу всі знали його тільки єфрейтором). Функції командантів не були яскраво зазначені; і до цього часу не знаю, з чого б я почав, коли б мені прийшлося виконувати обов'язки повітового, чи губерніального команданта. Здається, не більше мене розумівся на командантстві й Павловський. Не будучи ніяким військовим, опинившись на пості команданта, з відповідним рангом, він захопився думкою про об'єднання коло своєї особи всіх повітових інституцій. Народна, земельна, харчова управа, рада селянської спілки, комітет соціалістів- революціонерів — усе те бачило на своїх засіданнях, окремих і об'єднаних, «нового начальника». Формувалося управління комендантури і сотня козаків при йому. Туди попало багато старшин з Вільного Козацтва: Халабуденко, Попик, Кривда, Бойко, Сокирка та інші. Опріч того Павловський щодня напував «шнапсом» представника великої німецької нації, якогось миршавого обер-лейтенанта, що був найстаршим з німців на Звенигородщині. Дехто з бувшого штабу коша Вільного Козацтва ударився в політику; то були: Іван Капуловський, Демерлій, Олекса Титаренко; вони зорганізували видання щоденника «Звенигородська Думка». Я спокійнісінько собі підраховував одібране від росіян військове майно і посилав рапорти: такого-то дня розформований такий-то курінь Вільного Козацтва (був наказ уряду про його обеззброєння), здав до моїх складів стільки-то зброї, майна, і т. п. Все «здане» записувалося до відповідних книг і приводилося до ладу. Моє начальство, Кудря та Стойкін, було задоволене роботою звенигородського уповноваженого для демобілізації, яким був я.

Одно слово «будовання держави» йшло широким кроком. Зверху надсилали накази, які дуже часто суперечили один одному; ні інструкцій, ні пояснень не давалося. Отож і робив, хто як розумів і хотів.

3 Києва приходили недобрі вісти. «Синьожупанників» роззброювали; Айхгорн видав якогось чудернацького наказ про дозвіл панам засівати «свої» землі. Уряд, що видав славнозвісний твір: «Чого прийшли німці на Україну», — почав протестувати. Виходило, що німці не у всьому думають допомагати нам, а де в чому навіть пробують перешкоджати.

Щоб довідатися, що воно саме робиться, та одержати деякі вказівки для нашої роботи на провінції, загальними зусиллями повітових влад мене вислали до Києва.

Та в лихий час приїхав я до столиці. Центральна Рада й уряд кудись зникли, а на мурах Києва ліпили гетьманську «Грамоту до всього Українського Народу». Все, що ми звикли уважати українським, поховалося. Довго я лазив по місті, щоби знайти наших. Був у комітеті самостійників, зайшов і до селянської спілки. Серед наших панував застрашаючий розгардіяш в думках. «Спілчани» подивилися на мене підозріло й нічого не сказали, хоч з багатьма я був знайомий особисто; попросили зайти за тиждень-два, коли з'ясується ситуація. Настрій «спілчан» був не войовничий.