Читать «Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини» онлайн - страница 36

Аналізуючи обидва Універсали, не тяжко побачити, що обидва вони писалися «прімєнітєльно к обстоятєльствам». Перший Універсал вимусили революційні маси — це революційний акт. Другий Універсал вимусила російська демократія — маємо «волим під царя московського»!

Вже по виробленню тексту угоди, В. Винниченко подав його на затвердження Центральній Раді. Проект викликав опозицію. Почалася критика. Можна було сподіватися, що текст не буде ухвалений Радою. Критика проекту вивела з рівноваги В. Винниченка. Він бігав коло трибуни, хапався руками за голову, махав ними в повітрі, лопочучи листами паперу, на яких був написаний проект. Я ніколи не бачив В. Винниченка таким лютим. Перебиваючи промовців, він вигукував:

— Товариші! Церетелі. Церетелі виїде з Києва! Тоді все загине. Він приятель наш! Рішаймо швидше, бо все загине.

І більшість Центральної Ради погодилася, що російський міністр Церетелі є приятелем України, що краще поріжнитися з своїм народом, аніж з російською «демократією» — текст угоди затверджено.

Російські міністри почували себе переможцями. І мали рацію. Вони з мужністю виконали обов'язок перед Росією.

2-го липня (ст. ст.) міністри від'їжджали з Києва. На київському залізничному двірці зібралася юрба «меншостей», проводити «своїх» міністрів і вітала їх. Відповідаючи на привитання, «приятель наш» Церетелі поміж иншим сказав: «Велічіє рускаго государства дорого революціонной демократії. Во імя єдінаго, велікаго цєлаго ми нє остановімся, чтоби задавіть малоє — часть цєлаго!». А Керенський і собі погрожував: «Росія должна бить велікая, сільная, нєраздєльная. когда кто-лібо посягньот на єя цєлость і протянєт рукі, то ми сможем єщо сказать: Рукі проч!» Так говорили представники революційної Росії, яких ласки запобігав Генеральний Секретаріат — про «право» і «новий лад», з якими вітав Україну Винниченко. Вони їхали горді зі своєї перемоги і тоді ж опльовували тих, що вважали російських міністрів за приятелів України.

Удосвіта 5-го липня на головних улицях Києва розпочався надзвичайний рух. Чути було, як ступали тисячі ніг по бруківці, як дерчали тягарові авта, цокотіли фіри, клацали підковами коні об каміння. Місто ще спало. Я прокинувся від того надзвичайного руху і відчинив вікно.

Величезна колона, якій не було видно кінця, посувалася по вулиці. Хвилями кивалися багнети понад головами сірих людей. Понад багнетами тріпотіли жовто-сині прапори. Рух мовчазної колони робив грізне вражіння.

— Куди і за чим йдуть ці люди? Яка сила послала їх в таку ранню пору на вулицю? — промигнуло в моїй голові.

Немов опарений вискочив я на улицю, накинувши на себе одіж. Пішов поруч з колоною, питаючись, куди йдуть козаки. На мої запити або зовсім не відповідали, або говорили коротко і рішуче:

— Йдемо кацапів бить. Йдем допомагати Центральній Раді творити наше життя.

3 колоною дійшов я до будинку педагогічного музею. Тут спинився.