Читать «Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини» онлайн - страница 38

Самий виступ полуботківців викликав значний відгук на периферії. До Києва «на допомогу» рушило Вільне Козацтво; до того ж готовилися й українські вояки. Швидка ліквідація виступу припинила і рух «на допомогу».

Одвертий і рішучий виступ полуботківців був першим збройним виступом проти росіян в нашій столиці; він же є першим масовим протестом проти угодової політики українського політичного центру. Той відгук, що викликав він по Україні, вказував, що наші революційні маси не бояться ні «самочинності», ні «безправства». Українська кров полуботківців, яка зачервоніла на Печерську, пролилася за ідею самостійної української держави. Та кров указувала шлях, який виведе нас із безправства.

Українська демократія, що гуртувалася в Центральній Раді, не звернула уваги на пересторогу. Серед широких українських мас росло незадоволення угодовою політикою. Психологічні нитки, що в'язали в одно ціле український народ, потрохи натягаються, хоч і не рвуться ще. А соціалістичні політики Ради звернули всю свою увагу на Петербург.

Революція набирала більшого й більшого розмаху. Треба було творити. Треба було будувати. Ми мали сприяючі умови, щоби творити — наш ворог, Росія, захитався в своїх найголовніших підвалинах. Ми мали знаменитий матеріал для будівлі — спалахнувші революційним ентузіазмом народні маси. Та серед керманичів Центральної Ради не знайшлося людини з творчим генієм. В нас були каменярі і часом не погані, але не було архітекторів- творців. Ми не мали провідників. Ті люди, що вважали себе провідниками, не були ними. Час, дорогий час минав; умовини змінялися не на нашу користь; дорогоцінний матеріал псувався.

Були люди, що вже тоді прозріли нашу внутрішню трагедію, їх було не багато. Вони не могли значно впливати на розвиток подій. Проти світлих одиниць стояла ціла темна сила нашого ката — Росії, яка охоче підтримувала угодовців. Останні мали ще авторитет у масах, бо «українцями стали не з березня місяця». Угодовці дорого платили Росії за тимчасову підтримку і платили інтересами цілої нації. Досить пригадати, що декількох полуботківців посадили росіяни в льохи київської цитаделі, де вони й просиділи аж до осені 1917 року. Про тих полуботківців не дуже клопоталася Центральна Рада і їм нічого не залишалося, хіба що крізь мури і грати посилати молитви до Господа, щоб він «розсудив» їх як колись благав гетьман Павло Полуботок.