Читать «Україна у революційну добу. Рік 1919» онлайн - страница 263

Принципова згода про спільний наступ на Київ була досягнута на нараді керівних діячів УНР і ЗУНР 30 липня 1919 р. у Кам'янці- Подільському. Це рішення значною мірою стало демонстрацією обопільної волі й перед присутніми на зібранні представниками французької, англійської та американської місій. С. Петлюра з властивою йому експресивністю змалював грандіозні плани боротьби українських армії з більшовизмом, хоча залишив поза увагою питання вироблення реального механізму та здійснення конкретних заходів щодо реалізації далекосяжних задумів. Уже 31 липня 1919 р. штаб Дієвої армії фактично без узгодження з Начальною Командою затвердив генеральний план наступальних операцій на Київ та Одесу, що мали розпочатися 2 серпня. Зокрема, щодо київської операції, то на її першому етапі передбачалося просування двох наддніпрянських груп на Жмеринку, II галицького корпусу разом із Січовими стрільцями — на Старокостянтинів-Тульчин. На другому етапі I i II корпуси мали опанувати лінію Козятин-Бердичів-Житомир, а частини армії УНР спрямовувалися на Коростень, Шепетівку, Христинівку. Передбачалися обхідні маневри важливих транспортних і економічних вузлів з метою їх оточення для захоплення живої сили і майна супротивника. В резерві залишалися УСС та Волинська група.

Найсильнішою стороною цього плану була динамічність і блискавичність наступу. Розраховувалося, що після опанування простору Козятин-Бердичів, за умов забезпечення прикриття флангів, 22–24 серпня Київ буде взятий. Після цього «вільні» частини мали бути перекинуті на допомогу нечисельним військам, що діяли на одеському напрямку.

Проте названий план викликав рішучу і загалом, мабуть, виправдану опозицію з боку Начальної Команди, яка в ультимативній формі заявила, що галицькі війська не візьмуть участі в наступі, доки не буде створений спільний орган керівництва обома українськими арміями.

Галичани висловили відверте незадоволення тим, що вони мали виконувати накази молодого начальника штабу армії УНР Василя Тютюнника, який навіть не мав вищої освіти та бойового досвіду. Побоювання, що Начальна Команда буде зовсім усунута від військово-стратегічного керівництва, були небезпідставними. Не сприяло нормалізації й без того напруженої атмосфери втручання у вирішення фахово-військових питань з боку як галицьких, так і наддніпрянських партійно-політичних структур.

Очевидно, менш виправданими були закиди Начальної Команди з приводу того, що маршрути наступу галицьких корпусів на Київ проходили у певному віддаленні від залізниць і лише ґрунтовими дорогами. Така тактика мотивувалася розрахунками на захоплення матеріальних ресурсів ворога. Однак це вимагало додаткових зусиль і неминуче привело б до втоми і, навіть, перевтоми вояцтва. Та серйозні наступальні операції без того взагалі навряд чи можливі. Обґрунованішим було зауваження про недоцільність спрямування Січових стрільців Є. Коновальця на ліве крило фронту, в район Шепетівка-Звягель, а не безпосередньо на київський шлях, що був їм відомий з попередніх боїв.