Читать «Україна у революційну добу. Рік 1919» онлайн - страница 262

Військові фахівці також відзначають, що порівняно з Червоною армією жодна з діючих у Східній Європі антибільшовицьких сил не мала такої продуманої тактики і стратегії. Всім їм, як правило, бракувало розуміння, що ведеться не «регулярна» війна з фронтами і диспозиціями, а революційна боротьба за маси. Зокрема, й серед військового керівництва армій ЗУНР і УНР переважали закостенілі шаблони, які вкоренилися під впливом характеру і методів ведення Першої світової війни2.

Величезним прорахунком української стратегії стало одночасне проведення наступальних операцій у двох напрямках — «генеральному» — на Київ та «другорядному» — на Одесу. Таке компромісне рішення у період, коли вирішувалася доля Української революції, призвело до розпорошення сил і незабаром стало однією з причин поразки українських військ.

Намагаючись будь-якою ціною зберегти цілісність Галицької армії, Диктатор і Начальна Команда погодилися спрямувати всі її частини на Київ, проти більшовиків. Таким чином, відновлення боротьби проти Польщі переносилося на «більш зручний час». Це знайшло вияв у пропаганді серед галицького вояцтва нового програмного гасла: «Через Київ — на Львів!».

Доцільність виступу соборницьким фронтом пояснювалася і необхідністю піднесення престижу української національно-визвольної боротьби перед світовою громадськістю. При цьому, на офіційному рівні політичне та військове керівництво ЗУНР чітко і послідовно проводило соборницьку лінію, принаймні, документально її оформляло. Ще в наказі-зверненні до Галицької армії від 13 червня 1919 р. М. Греків наголошував на необхідності забезпечення «єдності й поваги» в єдиній українській армії, яка у своїй діяльності повинна спиратися на спільні історичні традиції і мету. «Ми не маємо забувати, — підкреслювалося у цьому документі, - що на нас звернені очі цілої Європи, перед якою наші вороги представляють нашу українську армію, як більшовицьку банду».

При вступі на посаду командувача військами ЗУНР 7 липня 1919 р. М. Тарнавський закликав до боротьби «рука в руку з наддніпрянськими братами, аж до осягнення самостійної і Соборної України»2. А в наказі Начальної Команди від 29 липня вже виразно окреслювалася зміна пріоритетів: «Час для визволення землі ще не прийшов», проте «не сміємо безчинно спочивати…, світ мусить знати про існування Галицької армії та широко чути її діла».

Отже перемога над Польщею залишалася головною метою, змінювався лише шлях її досягнення: «Вирвати матір українських городів — Київ, а звідти рушити переможно на галицьку столицю — Львів».