Читать «Україна у революційну добу. Рік 1919» онлайн - страница 261

В історико-мемуарній літературі галицьких авторів переважає думка, що план С. Петлюри був вигідний лише з точки зору внутрішньої та зовнішньої політики, а у військово-стратегічному відношенні він був «нереальним», «фантастичним», «заздалегідь нездійсненним» у порівнянні з «далекосяжною» та «доцільнішою» перспективою походу на Одесу. Але, насправді, такі твердження виглядають переконливо лише з висоти часу, бо, зважаючи на ситуацію, що тоді склалася на протибільшовицькому фронті, захоплення Києва блискавичним наступом було цілком реальним. Звільнення української столиці — важливого адміністративного і транспортного центру — мало сприяти зміцненню авторитету УНР, консолідації українських національних сил, піднесенню морального духу, а також давало вагомі аргументи у міжнародній діяльності.

Свої сильні сторони мав і запропонований Начальною Командою план наступу на Одесу, хоча, слід визнати, що він відповідав передусім стратегічним інтересам Галицької, ніж обох об'єднаних українських армій. У разі його реалізації лідери УНР і ЗУНР могли розраховувати на повернення близько 40 тис. українських полонених з Італії, а також на отримання матеріальної допомоги від Антанти для ведення антибільшовицької боротьби. Таким чином, зважаючи на людські ресурси, згідно із заявою С. Петлюри, українські збройні сили могли зрости до 500 тис., навіть мільйона, вояків, що мало забезпечити торжество української державності.

Проте, слід враховувати, що західноєвропейські політики зовсім по-іншому бачили вирішення українського питання, а позірна військово-стратегічна перевага «одеського проекту» дедалі зменшувалася внаслідок опанування Півднем України добровольчими частинами.

Загальна військово-політична ситуація, що склалася у липні- серпні 1919 р. на території постросійської імперії, була сприятливою для походу об'єднаної української армії на Київ.

Крім неї тут водночас концентрувалася дія ще трьох великих військово-політичних чинників. Головні сили Червоної армії зосереджувалися тоді на сході проти адмірала Колчака, який, до речі, доволі толерантно ставився до національних рухів поневолених народів і до українського, зокрема. З Півдня (Україна, Дон, Кубань, Кавказ) наступала Добровольча армія генерала А. Денікіна, що потенційно могла суттєво вплинути на долю українських визвольних змагань.

На південно-західному фронті, який проходив майже через всю Правобережну Україну, більшовицьке командування тримало незначні сили.

Зосереджені в районі Жмеринки та Вапнярки, 1-ша і 44-та дивізії І. Дубового, що входили до складу 12-ї армії, мали разом до 11 тис. солдат, а розташована в околицях Вапнярки 45-та дивізія Й. Якіра (належала до 14-ї армії), — 6,5 тис. багнетів. На Херсонщині і Миколаївщині 58-ма радянська дивізія вела боротьбу з частинами А. Денікіна і Н. Махна. Чисельність особового складу цих чотирьох дивізій поступово зросла з 17–18 до 40–60 тис. червоноармійців. Вони відзначалися достатньо високою мобільністю, завдяки наявності кіннотних підрозділів й активного використання панцерних потягів.