Читать «Україна у революційну добу. Рік 1918» онлайн - страница 314

У березні 1917 р. Д.Дорошенка було обрано товаришем голови Центральної Ради і призначено заступником губерніяльного комісара Київщини (віце-губернатором). На з’їзді ТУП (25–26.ІІІ.1917), коли товариство було реорганізовано у Союз українських автономістів-федералістів, його обрали до складу Тимчасового ЦК союзу, який на Всеукраїнському національному конгресі делегував Д.Дорошенка членом Центральної Ради. Тимчасовий уряд призначив його 22. ІV.1917 р. крайовим комісаром Галичини та Буковини з правами генерал-губернатора. Від червня 1917 р. — член УПСФ.

13 серпня 1917 р. йому було доручено сформувати новий склад Генерального Секретаріату. Проте принципові й тактичні розходження із головою УЦР М.Грушевським змусили Д.Дорошенка відмовитись від головування в уряді.

Після гетьманського перевороту 29 квітня 1918 р. повернувся до Києва, ввійшов до уряду Української Держави. На посаді міністра закордонних справ йому вдалося досягти значних успіхів у міжнародному визнанні України як незалежної держави. Виступаючи посередником між П.Скоропадським і Українським національним союзом, до якого входили представники соціалістичних партій, прагнув виробити умови формування українського уряду національної згоди. У жовтні 1918 р. в Швейцарії провадив переговори із представниками країн Антанти про визнання суверенітету України та надання їй допомоги. Після утворення Директорії УНР — професор української історії Кам’янець-Подільського університету.

З 1920 р. перебував на еміграції. Активний діяч українського гетьманського руху. Протягом 1921–1951 рр. — професор Українського вільного університету у Відні, Празі, Мюнхені. Професор Карлового університету в Празі (1926–1936), директор Українського наукового інституту в Берліні (1926–1931), професор Варшавського університету (1936–1939), Президент Української вільної академії наук (1945–1951), професор Колегії св. Андрія у Вінніпезі (1947–1950). Опублікував понад тисячу наукових праць з історії України, історії культури і церкви, зокрема «Нарис історії України» (ч. І-2, 1932–1933). «Історія України. 1917–1923» (ч. І, 1930; ч. 2, 1932), «Огляд української історіографії» (1923), «Православна церква в минулому і сучасному житті українського народу» (1940). Окремі дослідження присвячені М.Костомарову, П.Кулішу, В.Антоновичу та ін. Залишив низку спогадів про діячів українського національно-визвольного руху, а також «Мої спогади про давно минуле. 1901–1914» (1949), «Мої спогади про недавнє-минуле. 1914–1920» (1923–1924).

Помер і похований у Мюнхені.

21

Довідка: Крапив’янський Микола Григорович (1889–1948) — військовий діяч.

Походив із селян. Закінчив військове училище (1913 р.), брав участь у Першій світовій війні, полковник. У лютому 1917 р. вступив до РСДРП(б). У грудні 1917 р. був обраний командиром 12-го армійського корпусу. З березня 1918 р. — начальник штабу 2-ї радянської армії. В травні 1918 р. був направлений в окуповану Україну для організації партизанського руху. Став керівником Ніжинського повстання у серпні 1918 р., яке закінчилося невдачею.