Читать «Альтернативна Еволюція» онлайн - страница 189
Олесь Бердник
На свято Великої Матері Лади до землянки несподівано з'явився велетенський гурт родичів та жителів кийлівського городища. Попереду йшли віщуни та прабаби. За ними — літні люди, парубки та дівчата. Маруся забачила ту процесію з вікна, тривожно вискочила з хатинки, стала на порозі — бліда й схвильована. Вона збагнула, що таємниця її стала відома.
Наперед вийшов Вірнодив — найстарший віщун. Спершись на костур, він доброзичливо кивнув Марусі, привітав з Великим Святом. Дівчина вклонилася, подякувала. Віщун, зітхнувши, сказав:
— Доню, ми знали твого батька, як славного воя. Ми знали твою неню, як вірну його дружину, щиру, чесну душу. Нема жодного чоловіка чи жони, котра б кинула недобре слово в їхній бік. Хочемо знати — чи не затьмарила ти їхньої честі, чи вони у вирії пишаються тобою, чи можуть наші парубки засилати сватів до тебе, сподіваючись на незаплямований шлюб?
— У чому обвинувачує мене славетний Вірнодив? — тихо запитала Маруся.
— Винеси дитя, — суворо відповів віщун. І така вимогливість була в його словах, що дівчина мовчки повернулася, ввійшла до землянки і незабаром з'явилася на порозі з немовлям на руках.
Воно радісно замугикало, засміялося, узрівши святковий гурт людей. І такий потік щастя й щирості плинув від дитини, що присутні заклякли від почуття несподіваної розгубленості. Проте віщун опанував станом розчуленості і холодно запитав:
— Ти відаєш, який звичай у наших родів, коли поміж ними з'являється блудниця?
— Хто тут блудниця? — майже зухвало скрикнула дівчина, спалахнувши.
— Ти ще питаєш? У юрбі загукали:
— Безсоромна!
— Гуляща!
— Вигнати її!
— Спалити землянку, щоб і знаку не було від гиді такої!
— Тихо! — наказав Вірнодив. І коли галас стишився, помовчав хвилину, ніби роздумуючи. — Ми не будемо допитуватися, де ти согрішила, з ким. Зрештою, всі діти від Бога-Рода, і кожному він приготував свою долю, свою стежку. Проте, звичай не можна переіначити, інакше Мати Лада одвернеться від русичів і Чорнобог запанує в серцях. Марусино, не станемо ганьбити тебе перед рідними, пам'ятаючи про високу цноту матері твоєї і доблесті батенька покійного, хай буде щаслив у царстві Бога-Рода! Зберися разом з Дитям, візьми, що треба і вирушай гала світу, куди поведе тебе Доля. Може, знайдеш притулок деінде, а ми не можемо залишити тебе тут…
— І ви не хочете почути, що я скажу? — смиренно запитала Маруся, ясним поглядом оглядаючи односельчан.
— А чим ти зможеш виправдатись? — з надією озвався Вірнодив. — Кажи…
— Я не винна в блуді, — просто сказала вона. — Я не порушила честі, я була і є дівчина.
— А звідки дитя?
— Я знайшла його біля хати своєї в ту ніч, коли впала зоря. Це дитя з Дивокола. Я пожаліла його, а потім полюбила. Взявши на руки, відчула, що з'явилося молоко. То був знак від Матері Лади, що маю стати матір'ю Божого Сина…
В юрбі глумливо засміялися.
— Вона має нас за дурнів!
— Дьогтем її вимазати. Відтяти косу! Геть її з городища!
— Ганьба!
Парубки рвалися крізь лаву старших людей, намірюючись здійснити свої погрози. Та зненацька поміж віковими дубами з'явилися вершники, копита коней застугоніли по звивинах коріння. Ще мить, і кийлівці з подивом побачили, що до їхнього городища завітали лицарі-козаки. Сині свитки, багряні плащі за спиною, всипана самоцвітами зброя — шаблі, сагайдаки, довгі ножі за поясами, високі сиві шапки з червоним верхом, — все було у прибульців у такому співзвуччі, зладованості, що присутні заворожено дивилися на гостей, як на істот з іншого, нетутешнього світу.