Читать «Альтернативна Еволюція» онлайн - страница 191

Основний гурт лицарів їхав правобережними шляхами та путівцями понад берегами Славути, інколи зупиняючись і очікуючи в тому чи іншому городищі, доки байдак з отаманом Горою, вартою та Марусею з дитям щасливо допливав до місця зустрічі.

Тоді козаки запалювали вогнище на березі, виставляли дозорних і варили в мідному казані густу запахущу кашу. Маруся, загорнувшись у теплу свитину, разом з сином сідала в козацьке коло і зачаровано слухала захоплюючі оповіді про походи, про бої з лихими напасниками, про подвиги лицарські, про далекі краї та народи.

Хлопчик, ніби дорослий, не змигнувши оком, дивився на танець полум'яних язиків, на іскри, що веселими потоками рвалися в нічне дивоколо. Самоцвіти внизу, самоцвіти вгорі, — які образи відкладалися в дитячій свідомості?

Чи, може, для нього вся містерія земної мандрівки була тільки малесенькою часткою вічних польотів у Безмежному Царстві Батька?

Лицарі теж, мов діти, заворожено милувалися вічним дивом — багаттям і вливали до тієї світоносної ріки вогняний струмінь бойової пісні:

— Прийди, прийди, Роде, прийди, прийди, Ладо, Та зберемо воїв, та почнемо Раду! Гей, відважні вої, ворог за горою! Ярі воєводи, де ваші герої? Гук, гук! В небі крук Здобичі пильнує! А я лук Взяв до рук Та стрілу готую! Вороги До ноги Будуть всі побиті! А стрільці-молодці Мед і пиво пити! Хто нам любе ладо — воєм наречеться! Хто боїться герцю — боягузом зветься! Вої, поспішайте в бойову дорогу, Нені наші й лади, ждіте перемоги! Гук, гук! В небі крук Здобичі пильнує! А я лук взяв до рук Та стрілу готую! Вороги до ноги Будуть всі побиті! А стрільці-молодці Мед і пиво пити!

Марусі здавалося, ніби склепіння Дивокола розкривається, і чиясь незрима Рука ніжно торкається її чола, гладить косу, а тепла хвиля нетутешньої любові струменить крізь серце, щемким леготом пашить на щоках. Мабуть, і Дитя відчуло подих Тайни, бо тісно пригорнулося до матері, обняло рученятами її шию і завмерло, щасливо заплющивши очі…

Тим часом каша умліла, лоскочучи нюх лицарям. Всі дістали Дерев'яні ложки, вручили таку ж Марусині, і почалася трапеза під поглядом вічного Дива.

Івасик поворушився, заплямкав губами. Отаман Гора завважив те, усміхнувся.

— Лицар просить каші. Зважай на те, Марусю…

— Рано йому ще, — несміливо заперечила дівчина.

— Звідки відаєш? Божому Синові видніше, — чи то жартома чи серйозно одвітив отаман.

Маруся постудила кашу в ложці, піднесла хлопчикові. Він сьорбнув, плямкнув, вдоволено замугикав, стрибаючи на руках матері.

— Ого! — радісно загомоніли лицарі. — Козак росте! Знацця, й на небі кашу варять? Атож! Козаки, що впали в герці, прямують до Бога-Рода! Мабуть, навчили й Отця Найвищого готувати лицарську їжу!