Читать «Альтернативна Еволюція» онлайн - страница 188

— Боже-Роде! — скрикнула вона. — Як це може бути?

Немовля, ніби відчувши появу джерела життя, шаснуло ручкою в пазуху й вимогливо замугикало. Маруся оголила грудь і тицьнула її Дитині, яка задоволено й щасливо зацмокала, споживаючи живлючий земний трунок.

Дівчина заклякла під калиною, переживаючи нечувану пригоду. Знала, що вже ніколи, нізащо не розлучиться з маленьким, що б з нею не трапилося. Хай осуд, хай сором, хай вигнання і прокляття. Небо-Дивоколо подарувало їй Сина, і Він довірився їй. Покинути Його — то стати огидною зрадницею на віки, на всі життя. Род і Рожениці не простять їй такої наруги…

Вона підняла Дитя високо над головою, палко шепочучи молитву:

— Боже Всемогутній! Отче Життя! Складаю Тобі найщирішу подяку, що Ти обрав мене, недостойну, поміж дів русинських. Я ще не вмію, не знаю, як берегти Дитя, та навчуся всього, і Твого Сина не дам скривдити… бо відаю, що недарма ж Ти послав Його до нас з дивного, зоряного Вирію!

Хлопчик теж підняв рученята до мерехтливих зірок, ніби приєднувався до дівочої молитви. Великі, прозорі оченята мерехтіли іскрами, він притулився щокою до щоки Діви.

— Ім'я твоє буде Івась, — щасливо зашепотіла Маруся. — Івасик-Телесик. Як батьки у казці, так і я тебе знайшла. Не дам, не дам тебе зміюці лихій, обережу синка казкового від лиха й біди… Зорі далекі, станьте на варті біля моєї нужденної хатки! Славуто, втопи ворога, якщо він захоче згубити зоряну дитину! Дубовий гаю! Стань для Івасика надійним сховищем від чужого ока…

Маруся нікому не сказала про свою дивну знахідку. Надвір виносила сина лише ночами, коли в Дивоколі спалахували зірки, або в грозові дні, як полум'яні перуни шматували простір з краю в край, переможно котячи луну понад славутинською долиною. Дитя любило таку пору, бо щасливо затихало під мерехтливим склепінням небесних вогнів, і радісно танцювало на руках Діви, ніби вітаючи кожен удар блискавиці вдоволеними вигуками.

Син полюбив нічні мандри під густими кронами тисячолітніх дубів. Він вбирав усім дитячим єством голоси лісу, зойки та стогони пугачів, кумкання жаб, невтомний спів коників. Маруся інколи сідала в заглибину між потужними звивами дубових кореневищ, і тоді Івасик дрімав, всотуючи в себе чарівницьку хвилю неба, землі, лісу — повнозвучного духу всієї співзвучної природи.

Настала осінь. Маруся не з'являлася на вигоні в колі гуляння й співів. Город свій порала сама, не прохаючи допомоги ні в кого. Коли родичі пропонували щось пособити, знаючи, що сироті нізвідки чекати підтримки, дівчина лагідно відмовлялася.

— Мені не треба нічого, — смиренно відповідала вона. — Спаси Біг вас…

По городищу попливли слухи, зародилися підозри. Могута, хлопець, закоханий в Марусю, не витримав, підкрався вечором до віконця сироти, зазирнув у землянку. Побачив колиску, рученята, якими дитя вимахувало в повітрі, схилену постать Марусі над немовлям.

Хлопець закляк від несподіванки, тихенько одійшов від хатинки. Кілька днів мовчав, потім сказав матері про своє відкриття. Таємниця стала відома всьому городищу.