Читать «Юпітер з павою» онлайн - страница 98

Але що я вже могла зробити? Мені й самій було не по собі. Я боялася, що Матоуш піде і все розповість, та цього не сталось. У нього не вистачило сміливості. А вчора ми зустрілися востаннє. Я повинна була завести Матоуша до якоїсь людини, щоб уточнити всі деталі. Матоуш був пригнічений і безпорадний, як дитя. Він не хотів нікуди йти, та мені пощастило умовити його. Недалеко від вокзалу на нас чекав, як і було домовлено, автомобіль. За кермом сидів незнайомий чоловік. Хвилин тридцять ми колесили по місту, потім шофер несподівано обернувся і запропонував мені вийти. Це було в Нуслях. Матоуш не хотів їхати, питав до кого його везуть. Чоловік відповів, що він і є той, з ким Зденек мав зустрітись!.. Я вийшла, а машина поїхала. Це все… Присягаюся, що сказала вам правду, тільки правду!..

* * *

Капітан Котрбатий зупинив на Войті довгий погляд. Годинник пробив північ. Марек зрозумів начальника: вести розмову далі мусить саме він, він здобув довір'я Вагантової.

— Ми віримо вам, пані Вагантова, — сказав Войта приязно. — Дуже добре, що ви щиро усе розповіли. Проте… є моменти, про які ви, мабуть, забули, або просто вважали їх невартими уваги. Дозвольте запитати…

— Я так утомилася… — зітхнула жінка, безвладно притулившись головою до бильця крісла.

— Тепер уже недовго, — запевнив її Войта. — Прошу вас, згадайте, чи не чули ви — це могло бути, зокрема, під час зустрічі у Шимандла, де ви познайомилися з доктором Коржаном, — прізвища Тламіха?

— Тламіха?

— Так.

— Зачекайте… це незвичайне прізвище звідкись мені відоме… так, так, мені здається, що так Шимандл називав родича Матоуша. Коли я висловила сумнів, чи вдасться умовити Матоуша, Шимандл запевнив, що мені допоможуть інші. «Тламіха переконає його!» — сказав дядечко, а доктор Коржан додав щось на зразок — «У цьому немає сумніву!»^

— Гаразд… А не пам'ятаєте ви, щоб Шимандл або Коржан у розмові з вами називали ще когось, хто має відношення до цієї змови?

— Так, я швидко дізналася, що є ще хтось. Але я його ніколи не бачила, і, згадуючи його, Шимандл називав тільки його ім'я.

— Яке ж це ім'я?

— Не можу пригадати. Таке коротке, наче… наче Арношт. Так, так, саме тоді, коли ми розмовляли про цього Тламіху, Коржан сказав: «Це зробить сам Арношт».

Хвилину було тихо. Раптом озвався Котрбатий:

— А може, Алоїз?

— Так, саме так! — вигукнула жінка. — Я помилилася.

— Більше ніякого імені чи прізвища ви не чули коли-небудь? — знов спитав Войта.

— Ні.

— А того чоловіка, що чекав на вас в автомобілі біля вокзалу, ви ніколи не бачили?

— Ніколи.

— Розкажіть детальніше, який наказ вам був відносно цієї машини!..

— З Матоушем я мала зустрітися в кав'ярні «Урал». На цьому наполягав Зденек, очевидно, сподіваючись умовити мене все припинити. Я повідомила про це дядечка, він, як правило, дзвонив мені двічі на тиждень. Шимандл сказав, що обміркує все і подасть мені знак. Другого дня, як звичайно, до мене прийшов Коржан. Я пішла у ванну, а він займався своїми справами. Але, залишаючи квартиру, Коржан сказав, що має передати мені доручення Шимандла. «Ви мусите» — шепнув він, — одвести Матоуша до людини, яка з ним про все конкретно домовиться. Біля вокзалу на вас чекатиме автомобіль, темно-синій «Тудор». Скажете водієві: «Ви чекаєте нас?» Він відповість: «Вас!» Так ви переконаєтеся, що не помилились». Саме так усе й сталося.