Читать «Капітан далекого плавання» онлайн - страница 79

По шосе в напрямку Симерії мчала вантажна машина. В кабіні, крім шофера, сиділо двоє — один з опуклим лобом і запалими очима, другий — світлоокий, з гарними, ніжними рисами обличчя.

Їхали мовчки. Шофер уважно вів машину, тримаючи в кутику рота незапалену цигарку. Таку мав звичку: вирушаючи в далеку дорогу, брав у рот цигарку й не запалював її, поки не приїздив на місце призначення.

Крутолобий, часто закурюючи, питав:

— Дати вогнику?

— Ні, дякую…

— Не хочеш — не треба, — зітхав крутолобий. Він теж мав свою звичку: через кожних п'ятнадцять хвилин діставав з кишені пласку баклагу, прикладався до неї й смачно кректав. Потім питав шофера: — Вип'єш чарку коньяку?

— Не хочу?

— А ви, товаришу професор?

Той заперечливо хитав головою.

— Жаль… Коньяк божественний.

Останнє слово дивно звучало в устах п'яниці. Коли той повторив його вдесяте, «професор» не стримався:

— Спіру, скажи мені, що означає «божественний»?

Той глипнув на «професора» й зареготав. Шофер невдоволено зиркнув у його бік:

— Чого ти регочеш?

Насміявшись досхочу, Спіру обернувся до «професора»:

— Глузуєте з мене?

— Зовсім ні. Просто хочеться знати, чи розумієш ти значення того слова.

— Твоя правда, сміх тут ні до чого, — крутнувся Спіру до шофера, — я думав, професор з мене глузує, але помилився. Вибачайте, професоре, хоч я не такий вчений, як ви, але щось таки кумекаю. Слово «божественний» означає улюблений богами. Отож…

— Так, так, Спіру, божий коньяк. Дуже вдало підібране слово.

Спіру, не вловивши іронії, прийняв похвалу щиро.

— О, я винахідливий, часто сам дивуюсь із своїх здібностей, — і охриплим голосом затяг пісеньку:

Біля млина край ріки

Намелю собі муки…

— Замовчи, дияволе! Через твою пісеньку ще влечу в якусь прірву! — вилаявся шофер.

— Мовчу… Не хочу вмирати. На тому світі не дають коньяку, — хихикнув Спіру й знову присмоктався до баклаги.

— Сп'янієш, Спіру, — занепокоївся «професор».

— Не бійтеся, тут нема й трьохсот грамів. Коли йдеться про діло, я вмію стримуватись.

В одному із комфортабельних купе швидкого поїзда Лучіан Фіуреску перегортав журнал. Він час від часу нервово позирав у вікно. Крім нього, в купе їхала молода пара — обоє інженери-лісники. Видно, вони недавно одружились і поверталися з весільної подорожі. Фіуреску набридло їхнє милування, і, зневажливо глянувши на молодят, він вийшов. У коридорі стовбичив самотній пасажир, який не звернув на Фіуреску жодної уваги. Той запалив цигарку й нудьгуючи пускав кільцями дим. Хотілося якнайшвидше приїхати на місце, а там… сам чорт не перешкодить зробити діло. Фіуреску затоптав недокурену цигарку й попрямував до вагона-ресторану. Пройшов через вагон другого класу, де в одному з купе їхав Марчел Коруз. Той весь час дрімав біля вікна. Деякі пасажири пробували зав'язати з ним розмову, але, побачивши, що він глухонімий, дали йому спокій. Все ж Коруз помітив Фіуреску, підвівся й подався за ним. У ресторані Коруз написав замовлення на клаптику газети — «ром», Фіуреску замовив собі каву. Спершу вони не звертали уваги один на одного, потім глухонімий знаками спитав у Фіуреску, котра година. Той простяг через столик ліву руку з годинником і показав помітку на циферблаті. Коруз кивком подякував, випив ром і вийшов. Не затримався й Фіуреску.