Читать «Зворотня сторона Демонології» онлайн - страница 24
Марина Соколян
- Значить, антимонопольний комітет, - справедливо зауважила я.
- Хіба такий є? - здивувався Ап-Перкот, - така установа, я чув, іс-снувала за легендарного короля Артура, уггм.
- В кожній легенді є мораль і настанови нащадкам, - мляво відбивалася я, побита на голову, - тоді, може, - податкова?
Запала мертва тиша.
- Плюнь! - раптом заволала Медді.
- Що таке?
- Плю-юнь! - вона була на межі істерики.
- Ну, тьху. Всі задоволені? Що сталося?
- Не наклич лиха, нещасна! Забула? Ми неприбуткова благодійна організація, створена на громадських засадах! Повтори!
Я повторила. Медді відсапувалася, повільно приходячи до тями.
- Може, сатаністи? Чи оці, їхні колеги, тамплієри? - фантазував Бішоп, - Ну, тепер модно. А, може, Хрінь-пісс?
- Ми що, забруднюємо навколишнє середовище?
- Ну, я що подумав, - пояснював пан Теодор, - інколи… це… з вікон люди викидають використане причандалля для інтимних стосунків, походження явно неприродного… і прямо на газончики і квітнички.
- Теодоре, ви що, - обурилася Медді, - це ж не якась там бурса!
Я зачаїла образу і поклялася помститися.
- Ну, ще варіанти? Пане Бішоп, в мене є ідея. Ходімо, нічним повітрям подихаємо.
- Що, раптове погіршення самопочуття? Ранками не нудить?
- Та ні, тільки коли згадую ваші лекції. Я що хотіла, на шпиків подивитись. Ви зі мною?
Звісно, він був зі мною, куди б він подівся. Він же ж, бач, скотина, матеріал про демонів збирає. Може, думав, в мене очі вночі світитися почнуть? Рідкісне видовище: нічні краєвиди Манівців, освітлені ніжним промінням моїх вирячених очей… Спокусливо, як не крути. Отже, ми вирушили.
З перших же кроків пан Бішоп виявив неабияку обізнаність у нелегкій справі контррозвідки. Він робив безліч шуму, махав рукам, як вітряк, свистів і гигикав, потім враз замовкав, шпортався, губив щось постійно, розв'язував і зав'язував шнурівку на мештах, зупинявся біля вітрин якихось магазинів, чи то жіночої білизни, чи то гірськолижного спорядження великих та понадвеликих розмірів з символічною назвою “Руслана”. Потім потяг мене до якоїсь дієтичної їдальні, і поки я мужньо сьорбала кефірчик у компанії регіональних бомжів, виглядав когось з вікна. Романтика. Цієї прогулянки я по гріб життя не забуду.
Нарешті, мені вдалося змусити його поділитися враженнями.
- Ну, маємо одного, поки що, - гордо заявив Бішоп, - худий, високий, очі булькаті, штани на ньому ледве тримаються, замориш, словом, навряд чи місцевий.
- Ну, це точно. В Манівцях такі не живуть. Таким ставлять діагноз і - гудбай, май лав, - в дістрофічку, стаціонар.
- Чого це ти раптом по-амайранському заговорила?
- А що ви маєте проти Амайрани? Вони ж нам гроші зичать, шлють апельсини і ношені шкарпетки. Ну, чим не країна добрих гігантів? У нас навіть лозунг висів: “Хочеш гумдопомогу - вивчай амайранську мову”. Бездарно, зате відповідає суті. І цей їхній МІФ, Міжнародний Інвестиційний Фонд один чого вартий: МІФічні гранти, транші, позики. Живемо: люблять нас, видно, за гарні очі. Правда, тепер проблематично, без Великого Банкіра.