Читать «Кодло» онлайн - страница 43
Марина Соколян
– Про що ж вони говорили, га? - немов підслухавши мої думки, поцікавилась балакуча халепа на ймення Лора, щойно ми вийшли до переходу між корпусами, - Яка камера? Який проект?
– От, бачиш, а ти не вірила! - гордовито мовив Горан, - Тут у них, як ми і сподівалися, якась злочинна змова. Тобто, не те щоб сподівалися, а…
– Горан, це могло бути будь-що! Чого відразу змова? Вони могли обговорювати, наприклад, наші навчальні плани…
– Думаєш, навчальні плани обговорюють посеред ночі, крадькома, і кличуть проектом? - не витримала я.
– О, тебе забула спитати!
Ти ж бач, яка зараза! Боян співчутливо глипнув в мій бік. Ну нічого, ще прийде наша черга…
Нарешті ми вийшли з другого боку переходу і опинилися в лекційному корпусі. О такій порі тут було трохи моторошно: справді, в адміністративному корпусі хоч люди ночували, а тут було абсолютно порожньо. І килимових доріжок тут не було, тож наші кроки по кам’яній підлозі відбивали лункий ламаний ритм. Ми для звітності позаглядали до порожніх аудиторій, а потім спустились кованими сходами на перший поверх до великої зали.
– А де ж решта? - роззирнувся Горан, - Ще не прийшли? Що вони там, поснули?
Лора незалежно всілася на підвіконня.
– Вже мабуть і порозходились, - повідомила вона, - Справді, що таке ви сподівалися знайти? Лише підірвали всіх поночі блукати…
Горан роздратовано гмукнув
– А
– Ага, щоб потім ви набрехали всій Школі про…
– Е, люди, - прошепотів Боян, - Ви не чуєте?
– Що?
– Голоси… Тихо! Слухайте…
Справді, чути було якісь голоси, але надто тихо, щоб можна було розібрати, про що мова. Ми із здивуванням роззиралися, шукаючи джерело звуків, серед яких ясно пролунав Еванів сміх. Схоже було, що голоси ці лунають звідкись знизу.
– Точно! - Горан ляснув себе по чолу, - Тут мусить бути підвал. Дверцята під сходами!
Дверцята були навіть не зачинені, так, провисали на старих петлях - видно було, ще тут переможним поступом пройшов загін наших товаришів. За дверима були короткі кам’яні сходи, котрі вели до підвального приміщення, досить великого, з низькими стелями, підтримуваними широкими кам’яними арками. Складалося враження, що це приміщення значно старше за всю шкільну псевдо-романську надбудову.
Коло протилежної стіни скупчився гурт наших колег, котрі розглядали щось у світлі потужного лампового ліхтаря. Коли наша група з’явилася на місці подій, якраз, схоже, вирішувалася якась палка суперечка - Еван і Джані стояли однин навпроти одного, випнувши груди, мов два бойових півні.
– Звідки я тобі візьму скривавлені шматки жертв? Ідіот! Думаєш, як екзекуція, так обов’язково гармидер навколо - море крові, купа трупів? Якщо вбивці, то і прибрати за собою не можуть?
– Мені докази потрібні, Еван!
– Очі роззуй! Мало тобі доказів? Думаєш, це приладдя гутаперчеве? З найближчого секс-шопу?
Дафна розсміялася в кулак. Решта присутніх теж ледве стримувало посмішки.
