Читать «Кодло» онлайн - страница 42

Зрештою ми рушили далі. В корпусі було досить темно, а ліхтар майже зовсім не допомагав вирішити цю проблему. Добре хоч Горан вивчив маршрут заздалегідь, тож під його проводом ми перетнули хол і занурилися в темряву коридору. На першому поверсі розташовувалися кабінети наших професорів; зараз, звісно, тут нікого не було, лише в кінці коридору лунко рахував секунди величезний старий годинник. Ми пройшли повз масивні двері кабінетів, розглядаючи золочені таблички з іменами. Я відсторонено спостерігала, як світло ліхтаря викарбовує з темряви літери, і тут мені прийшло відчуття, що з цими іменами щось не так… Була якась спільна тенденція. Пан Фелоні, міс Демінор… Щось страшно знайоме…

– Горан, ти мені скажи, - раптом промовила Лора, перервавши мої роздуми, - Ти справді віриш в ту нісенітницю з лордами? Чи просто тобі заманулося поблукати темними коридорами?

– Тсс… - Горан приклав пальця до вуст, - Хай навіть наші професори - янголи небесні, але якщо нас тут побачать, довго доведеться пояснювати…

– Але в будь-якому разі, в цьому таки є щось підозріле, - шепотом промовив Тоні, невимовно мене здивувавши, - Хто з нас очікував такого навчання, збираючись сюди?

– Не знаю, чого ти очікував, а я цілком задоволена. Всі ці корисні навички можна буде потім застосовувати для реклами, промо-акцій… - замріяно повідомила Лора.

– Тшшш! Просив же, тихше!

Ми якраз піднімалися сходами на другий поверх, коли звідти почулися якісь голоси. От холера, не спиться комусь! Ми вклякли в стіну, намагаючись не дихати.

– А, Рене, ви нарешті принесли списки! Дуже вдячний, - почулося з-за повороту сходів. Голос, схоже, належав декану.

– Та нема за що. Я хотів лише пересвідчитись, що ми нічого не наплутали. Звечора не працювала камера 1-12, і я подумав…

– Не турбуйтесь, - небезпечно-лагідно мовив декан, - Все під контролем. Сподіваюсь, у вас ніхто нічого не запідозрив? Втім, так чи інак нам доведеться пришвидшити перехід до другої стадії проекту…

– Серйозно? Шкода… В мене були ще такі цікаві задумки… - я так і бачила, як він лукаво жмуриться, з-під лоба поглядаючи на декана, - Ну то що ж, гра починається за свистком арбітра.

– Ото ж бо й воно. Ну годі, йдіть спати, Рене.

– Вже сплю… Я ж сновида, пане декан. Я сплю і бачу сни, - пробурмотів він, позіхаючи. Почулися кроки, на щастя, в протилежному напрямку.

– Ха! - пробурмотів пан Фелоні, - Сни він бачить, диво з конопeль…

За мить його кроки теж затихли в глибині коридору. Іще кілька хвилин ми стояли, не рухаючись. Нарешті, Горан зітхнув і повільно прочинив двері.

– Здається всі пішли… - прошепотів він, - Ну що, будемо пробиратись потихеньку?

– А що лишається? - філософськи зауважив Боян, - Все одно до лекційного корпусу можна потрапити лише через другий поверх.

Ми, тепер уже зберігаючи максимальну обережність, підтюпцем рушили до переходу. Іти тут було легше, бо у вітальні ще не до кінця прогорів камін, і тьмяні відблиски вогню трохи розсіювали темряву.

Цікаво, про що ж говорили Бамбузл з Фелоні? Вони нам, звичайно, дещо підіграли, і їхню дискусію можна буде потім належно інтерпретувати. Але що вони обговорювали насправді?