Читать «Корпорація ідіотів» онлайн - страница 6

«Як тобі моя сьогоднішня робота? Непогано, еге ж?» «Яка?» — втомлено питаю я, сумно зауважуючи, як бризоль втрачає свій складний фарширований смак, який (і чи це не дивина?) навіть перебиває обов’язково доданий компонент — хліб. «Ксерокс!» «Це твоя робота? 15-й аркуш, так? То твоя?» — запитую я. «Авжеж». Яке воно пихате. «Що тут сказати. Ти вмієш працювати з речами. Підлий учинок, до речі. У мене були плани піти раніше додому, випити пляшку пива на самоті (можу я сподіватися, що хоча б сьогодні в мене не буде відвідувачів, хай їм грець!), подивитися кримінальний серіал по телебаченню, може, побавитися з котом. Просто повалятися на дивані, пожовуючи солоні кальмари, схожі на пластикову стружку. Щоб вибити з голови тижневе лайно. Думаєш, це так просто зробити? Вибити все це лайно, що вкладалося в мене протягом цього тижня. Щоб ти знав, у цю голову не срав тільки ледар. Хоча, гадаю, тебе мало хвилює моя думка, не кажучи вже про почуття». Воно кривить мармизу. «Кальмари? Такі, в жовтому пакетику? То вони тобі схожі на пластмасову стружку? Тут ти помиляєшся, я потім скажу, з чого їх роблять. Але, це не головне. А що головне?

Срання в голову. Може, ти ще скажеш, що тобі наклали в душу? Га? Скажеш таке? Скажи, ну ж бо!» — воно знову сміється.

Який легкий у нього норов. «Нісенітниця, — каже воно, — я ніколи не працюю з речами, це не так цікаво, їм байдуже, коли вони ламаються, вони не плачуть, не губляться, не зляться, зовсім не переймаються. Ти знав, що їм байдуже?»

Я цього не знав. «Звісно, ти не знав. Пам’ятаю, як ти в дитинстві черговий раз ридма ридав (хоча ти, відверто кажучи, взагалі був таким плаксієм — жах, гірше за дівчаток, не треба було докладати зусиль, щоб змусити тебе плакати), коли мати викинула на смітник твою улюблену іграшкову кицьку, набрехавши тобі, що вона десь поділась і її неможливо знайти. Аж потім, на другий день, ти побачив, як маленькі сусідські хлопчики на довгій мотузці тягнуть пластмасове зелене око твоєї улюблениці». Воно зайшлося в заливистому сміху. «Шкода було, так? Шкода?» Коли воно так захлинається власним сміхом, його маленькі очиська стають схожими на обгорілі пеньки. «Так от, мій дорогий. Я ніколи не працюю з речами. Проте завжди працюю з людьми. Вважай це моїм профілем». «Я думав, що люди є твоїм хобі». Воно сміється. «Знаєш, буває таке, що хобі й робота збігаються. Мені здається, що серед людей такий збіг переважно називається щастям, чи не так? Вважай, що мені поталанило».