Читать «Корпорація ідіотів» онлайн - страница 8

У мене розколювалася голова. Може, справді підхопив грип? Воно гойдає ніжкою. «В тебе сьогодні є всі шанси, можливості та права отримати належне місце під сонцем. Згадай, як ми йшли, скільки ти витримував, благав про щасливий кінець. Ось уже й він! І тільки тупа, обмежена істота, змучена моральними витребеньками та сироватками правди, котрі ніколи й нікому не давали душевного полегшення, може дозволити собі цим не скористатися. Життя — це як гра в лото. Ти маєш порожню картку із зазначеними на ній числами та бездонну бочку, куди час від часу встромляєш руку з надією на виграшне число, яке б збіглося з цифрами, намальованими на твоїй картці. Як вважаєш, чи часто випадає потрібна цифра? Скільки там іще може бути „9“, як оце випало сьогодні, га?» «А-а-а-а-а». «Чого волаєш, як кіт кастрований? Ото нажеруться зрання, і день весело в них іде. Працівнички, мать їх, вони тут волають, жеруть, пиячать, а народ через них і страждає». Я бачу, як велика червона рука смердючою ганчіркою витирає бруд на тому самому місці, де тільки-но сиділо воно. Воно щезло. Ганчірка примудряється пройтися моєю рукою, наче моя рука — продовження цієї скатертини. Огидно. «А може то не „9“, а „6“?» — питаю я сам у себе. «Вали звідси, всівся, наче буржуй, тільки про себе й думає, що йому — люди, люди йому — гниди. Вставай давай, у нас — перерва», — каже червона рука. І я слухняно вшиваюся геть. Все-таки, якщо хтось може щось зробити з цим життям, то це — робочий клас, гегемон, пролетаріат, правий був дідусь Маркс, ох і правий.

«Тебе шукала Гітлєрша, бігала тут, наче скажений собака, бовкала про якісь недороблені матеріали, руками книжки з полиць збивала», — каже Ігорко, коли я заходжу до нашого кабінету. «В тебе часом не розпочалася зіркова хвороба після оглядин у біг боса, га?»

Він упізнає мене за ходою, не відволікаючись від свого комп’ютера. «Дістав ти. Скажи краще, що ти робиш», — питаю я. «Звіт клепаю, мать його. Цікаво, чи є матір у звіту? Мабуть, є, мабуть, це довідка», — розмірковує Ігорко. «За цей та минулий тиждень. Розтягую от. Щоб було побільше. Може, потім допоможеш? Щось мені підказує, що я працював набагато більше, ніж пригадалося. З пам’яттю щось не те». Я посміхаюся. Авжеж, блін. Ігорко — роботоголік. Новий анекдот. Він не цим славетний. «А Степан чим там займається?» Степан сидить у своєму кабінеті, швидко працює за комп’ютером. Злився з роботою в екстазі, маестро. «А, мабуть, так. Звідки мені знати? Мені його турботи ні до чого, свого клопоту більш ніж потрібно», — каже Ігор. «А потім — так він нам і скаже, ага, наставляй вуха».